ПЕРЕВІРКА НОТАРІУСОМ САНКЦІЙНОГО СТАТУСУ УЧАСНИКІВ ПРАВОЧИНУ: ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ТА ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Анотація

Метою статті є визначення змісту та меж обов’язку нотаріуса щодо перевірки обмежень, які можуть впливати на посвідчення правочинів щодо майна, корпоративних прав та інших активів.

У дослідженні застосовано формально-юридичний метод для аналізу норм про нотаріат, санкційну політику й фінансовий моніторинг; системний метод для з’ясування зв’язку між нотаріальною процедурою, публічно-правовим контролем і захистом цивільного обороту; порівняльно-правовий метод для врахування європейських підходів до управління ризиками, пов’язаними з активами осіб, щодо яких застосовано обмежувальні заходи. Емпіричну основу становлять приписи законодавства, відомості відкритих реєстрів і типові моделі нотаріальних дій щодо розпорядження активами.

Обґрунтовано, що перевірка нотаріусом санкційного статусу не зводиться до технічного пошуку даних у реєстрі, а є складовою превентивної функції нотаріату. Встановлено, що найбільш проблемними є випадки, коли обмеження застосовано не до безпосередньої сторони правочину, а до особи, яка може здійснювати вирішальний вплив через структуру власності, представництво або пов’язаних осіб. Встановлено, що Державний реєстр санкцій підвищує доступність інформації, однак не усуває потреби в правовому оцінюванні майнових і корпоративних зв’язків. Окремо підкреслено ризики помилкової ідентифікації, різного тлумачення обсягу перевірки та надмірного обтяження добросовісних осіб.

З’ясовано, що відсутність єдиного алгоритму дій може спричиняти неоднакову нотаріальну практику, затримку посвідчення правочинів і необґрунтоване перенесення на нотаріуса функцій, близьких до розслідування прихованих корпоративних зв’язків. Запропоновано розглядати перевірку як багаторівневу процедуру, що поєднує ідентифікацію особи, аналіз представництва, встановлення кінцевого бенефіціарного власника, документування результатів і повторну перевірку перед вчиненням нотаріальної дії. Наголошено на потребі в розробці методичних рекомендацій, інтеграції державних реєстрів, уніфікації доказів проведеної перевірки та чіткого визначення межі відповідальності нотаріуса.