ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ НЕДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ З УРАХУВАННЯМ ОСОБЛИВОГО РЕЖИМУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Анотація

Сучасні реалії агресивної війни та запровадження правового режиму воєнного стану зумовили зміни кримінальних процесуальних норм. Виклики воєнного часу та потреба в швидкому реагуванні на кримінальні правопорушення призвели до спрощення процедури досудового розслідування, що знайшло своє відображення в статті 615 Кримінального процесуального кодексу України. У таких умовах органи дізнання та досудового слідства вимушені балансувати між дотриманням прав людини та потребою в швидкому та ефективному розслідуванні кримінальних правопорушень. Коли звичний порядок досудового розслідування (санкція суду на проведення слідчих дій, участь понятих під час обшуку, сприйняття судом показів наданих виключно під час судового розгляду) вимушено замінюють іншими альтернативами, постає запитання: де проходить межа між «вимушеною потребою» та порушенням права на справедливий суд? Визнання доказів, здобутих з порушеннями традиційних кримінально-процесуальних процедур, раніше було звичним способом відновлення порушених прав людини «restitutio in integrum» (відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції). Проте в умовах сьогодення такий механізм потребує переосмислення, щоб не допустити безкарності за тяжкі злочини з тим, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, а жоден невинуватий не був обвинувачений та засуджений.

Ця стаття розкриває критерії допустимості доказів, здобутих за особливого режиму кримінального провадження в умовах воєнного стану. Аналізується співвідношення доктрини «плодів отруєного дерева» та винятків з неї на основі правових позицій Верховного Суду США, Європейського суду з прав людини та судової практики Верховного Суду, напрацьованої в сучасних умовах війни. Досліджується критерій «істотності» порушення прав людини під час збирання доказів і його вплив на визнання доказів обмежено допустимими чи не допустимими взагалі. Надається правова оцінка «об’єктивної неможливості» здійснення своїх повноважень слідчим суддею в умовах воєнного стану та функціональної заміни слідчого судді прокурором. У статті пропонується застосування моделі делегування повноважень слідчого в зонах ведення бойових дій оперативним підрозділам як баланс між потребою в швидкому та ефективному проведенні досудового розслідування та належним суб’єктом збирання доказів. Такий підхід допоможе поєднати оперативність проведення слідчих дій в умовах воєнного стану та забезпечення базових прав і свобод людини. Усе це може слугувати вагомим інструментом зміцнення верховенства права в період збройної агресії проти України.