ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА МАЙНО, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Анотація

Збройна агресія проти України та тимчасова окупація частини її територій зумовили масштабні порушення права приватної, комунальної та державної власності. Майно громадян і юридичних осіб, що залишилося на окупованих територіях, зазнає ризику незаконного відчуження, знищення, пошкодження або використання без згоди власників. В умовах обмеженого доступу до таких територій ускладнюється здійснення правомочностей володіння, користування та розпорядження майном, а також реалізація ефективних механізмів судового захисту й виконання судових рішень. Додатковими викликами є відсутність повної фіксації шкоди, проблеми доказування, колізії юрисдикцій та потреба у відшкодуванні збитків за рахунок держави-агресора.

Метою статті є комплексний аналіз національних і міжнародно-правових механізмів захисту права власності на майно, що залишилося на тимчасово окупованих територіях, визначення наявних прогалин у правовому регулюванні та формулювання практичних рекомендацій щодо вдосконалення законодавства й правозастосовної практики.

У процесі дослідження використано діалектичний, формально-юридичний, системно-структурний і порівняльно-правовий методи. Було здійснено аналіз положень Конституції України, норм цивільного законодавства, спеціальних законів щодо правового режиму тимчасово окупованих територій, а також практики національних судів і міжнародних інституцій. Окрему увагу приділено узагальненню судової практики щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії.

Під час дослідження встановлено, що чинне законодавство України формально гарантує непорушність права власності навіть в умовах окупації, однак механізми його реалізації залишаються недостатньо ефективними. Також було виявлено проблеми з ідентифікацією обсягу завданої шкоди, збором доказів і доступом до правосуддя для осіб, які втратили контроль над майном, проаналізовано можливості компенсації шкоди через національні суди, міжнародні судові інстанції та спеціальні компенсаційні механізми. Крім того, було обґрунтовано потребу в створенні єдиного державного реєстру пошкодженого та втраченого майна, удосконаленні процедур дистанційного доказування, а також активізації міжнародно-правових інструментів притягнення держави-агресора до відповідальності.

Можна зробити висновок, що ефективний захист права власності на майно, яке залишилося на окупованих територіях, потребує комплексного підходу, що поєднує національні й міжнародні механізми. Основні пропозиції полягають у тому, щоб законодавчо закріпити спрощену процедуру фіксації факту втрати або пошкодження майна, розширити можливості електронного правосуддя для постраждалих осіб, забезпечити інтеграцію національних реєстрів із міжнародними компенсаційними механізмами. Також можна розробити державну програму попереднього відшкодування шкоди з подальшим регресним стягненням із держави-агресора, удосконалити інформаційно-правову підтримку громадян щодо способів захисту їхніх майнових прав. Реалізація зазначених заходів сприятиме зміцненню гарантій права власності та відновленню порушених прав осіб, які постраждали внаслідок окупації.