ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНИМ КРИМІНАЛЬНИМ СУДОМ У ПИТАННІ ВИКОНАННЯ ПРОХАННЯ ПРО АРЕШТ ТА ПЕРЕДАЧУ ОСОБИ

Анотація

У статті досліджується порядок виконання прохання про арешт і передачу особи та фактичної передачі до Міжнародного кримінального суду.

Звертається увага на те, що передача осіб до Міжнародного кримінального суду базується на принципі вертикального співробітництва, що потребує чіткого розмежування повноважень між національними правоохоронними та судовими органами й міжнародними судовими інституціями.

Встановлено наявність ряду нормативних колізій і правових прогалин, що можуть суттєво обмежити ефективність взаємодії України з Міжнародним кримінальним судом у питанні виконання прохання про арешт і передачу особи.

Стверджується, що правову основу для виконання прохань Міжнародного кримінального суду про арешт і передачу особи забезпечують ст. 631–633 КПК України та ст. 59, 89, 91 Римського статуту. Проте між ними є певні відмінності щодо регулювання зазначеного порядку.

Зазначається, що порядок національної процедури виконання прохання Міжнародного кримінального суду про арешт і передачу особи має певні особливості.

Звертається увага на недоліки редакції ст. 632 КПК України, які можуть вплинути на ефективність її реалізації, зокрема: 1) затримка розгляду питання про тимчасове звільнення особи; 2) залежність слідчого судді від рекомендацій Міжнародного кримінального суду; 3) відсутність оскарження ухвали слідчого судді; 4) повторне застосування запобіжного заходу.

Доводиться теза, що передбачений ст. 633 КПК України порядок організації передачі особи до Міжнародного кримінального суду має певні недоліки, що створюють ризики для швидкого та належного виконання передачі особи та можуть порушувати права осіб, до яких застосовується зазначена процедура, зокрема: 1) невизначеність процедури передачі особи; 2) невизначеність строків передачі особи; 3) невизначеність строку відкладання передачі особи.

Наголошується, що гармонізація Кримінального процесуального кодексу України
із положеннями Римського статуту в частині арешту та передачі осіб є не лише міжнародним зобов’язанням, а й вагомою умовою для забезпечення невідворотності покарання за найтяжчі злочини, що викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства.

Стверджується, що ратифікація Римського статуту вимагає від України переходу від формального визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду до створення дієвого процесуального механізму взаємодії в питанні виконання прохання про арешт та передачу особи до Міжнародного кримінального суду.