Ірпінський юридичний часопис

ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ СУЧАСНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИЧНЕ ТА ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

М. Г. Максіменцев — 2026-02-19

У статті досліджується зміст поняття принципів кримінального права як базових ідей, що лежать в основі кримінально-правового регулювання. Проаналізовано систему принципів, яка визначає напрями розвитку кримінального законодавства та є основою для його застосування на практиці. Зокрема, розкрито значення таких фундаментальних засад, як законність, верховенство права, справедливість, гуманізм, індивідуалізація кримінальної відповідальності, невідворотність покарання та інші. Увага зосереджується на тому, що принципи не лише закріплені на нормативному рівні, як-от в Конституції України або Кримінальному кодексі України, а й мають глибоке філософське та соціально-правове підґрунтя.

Зазначається, що в умовах сучасних трансформацій українського суспільства, а також інтеграції в європейський правовий простір принципи кримінального права набувають особливого значення як механізм забезпечення верховенства права, прав і свобод людини, а також стабільності правової системи. Наголошується на потребі в збереженні балансу між динамізмом законодавчих змін і сталістю основоположних правових засад.

Зазначено на критичній важливості підтримання балансу між необхідністю динамічного оновлення кримінального законодавства відповідно до сучасних реалій та збереженням стабільності, послідовності та непорушності основоположних засад. Порушення цього балансу може призвести до підриву довіри до правової системи, девальвації фундаментальних цінностей та ерозії самої ідеї правосуддя.

У результаті дослідження обґрунтовано висновок про те, що ефективне функціонування кримінального права неможливе без чіткого дотримання його принципів. Адже вони є гарантією справедливого і правового розгляду кримінальних справ, визначають межі втручання держави у сферу прав і свобод особи, а також забезпечують правову визначеність і довіру суспільства до кримінальної юстиції. Отже, принципи кримінального права є не лише теоретичною конструкцією, а й важливим практичним інструментом реалізації кримінальної політики держави. Основоположні засади кримінального законодавства є теоретичними орієнтирами, а також реальними механізмами підтримання правопорядку, утвердження верховенства права, захисту основних прав і свобод людини.

ВПЛИВ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ НА ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ: ЕФЕКТИВНІСТЬ ЧАТ-БОТІВ ТА ВІРТУАЛЬНИХ АСИСТЕНТІВ ДЛЯ САМОПРЕДСТАВНИКІВ

О. А. Шамов — 2026-02-19

Проблема. Сучасні правові системи стикаються з хронічною проблемою обмеженого доступу до правосуддя, особливо для незахищених верств населення та осіб, що виступають у суді без адвоката (self-represented litigants, SRLs). Висока вартість юридичних послуг, складність правових процедур та інформаційна асиметрія створюють значні бар’єри. Технології штучного інтелекту (далі – ШІ), зокрема юридичні чат-боти та віртуальні асистенти, розглядаються як потенційний інструмент для подолання цих перешкод. Однак їх впровадження не є позбавленим ризиків, що варіюються від неточності наданої інформації та алгоритмічної упередженості до створення дворівневої системи правосуддя. Особливої актуальності це питання набуває для України, яка перебуває в процесі активної цифрової трансформації та євроінтеграції, що вимагає узгодження національних інновацій із європейськими стандартами, зокрема з положеннями Акта про ШІ (EU AI Act). Дослідження ефективності та ризиків цих інструментів є критично важливим для формування збалансованої державної політики, спрямованої на реальне розширення доступу до правосуддя, а не на створення ілюзії такого доступу.

Мета. Метою статті є комплексний аналіз впливу ШІ-інструментів, як-от чат-боти та віртуальні асистенти, на доступ до правосуддя для самопредставників. Дослідження спрямоване на оцінювання реального потенціалу цих технологій для подолання існуючих бар’єрів, ідентифікацію ключових ризиків та етичних викликів, а також розробку науково обґрунтованої гіпотези щодо оптимальної моделі їх впровадження в українську правову систему з урахуванням міжнародного досвіду та європейських регуляторних рамок.

Методи дослідження. Дослідження базується на сукупності загальнонаукових і спеціальних методів. Системний аналіз був застосований для вивчення взаємозвʼязків між технологічними інноваціями, правовими інститутами та соціальними потребами. Порівняльно-правовий метод використовувався для зіставлення досвіду впровадження правових технологій у США, ЄС та Україні. Формально-догматичний метод дав змогу проаналізувати нормативні акти, зокрема EU AI Act, що регулюють використання ШІ. Метод кейс-стаді був використаний для детального розгляду конкретних прикладів ШІ-інструментів (DoNotPay, A2] Author, «Принцип», «Наталка»), що дало нагоду виявити їхні сильні й слабкі сторони. Синтез та узагальнення дали змогу сформулювати висновки й розробити авторську гіпотезу

Основні результати дослідження. У статті доведено, що ШІ має значний, але неоднозначний потенціал для розширення доступу до правосуддя. Дослідження кейсів показало, що вузькоспеціалізовані, орієнтовані на конкретні завдання інструменти (наприклад, генератори документів, як A2J Author) є значно ефективнішими та безпечнішими для SRLs, ніж універсальні «роботи-ористи» (як DoNotPay), які схильні до помилок і створюють завищені очікування. Аналіз досвіду США (звіти LSC) вказує на ефективність моделі інтегрованих «загальнодержавних порталів». Регуляторний підхід ЄС (AI Act) класифікує ШІ в правосудді як «високоризиковий», що вимагає чіткого контролю. В Україні спостерігається розвиток як громадських (чат-бот «Принцип»), так і державних (чат-бот «Наталка» в «Дії») ініціатив, проте вони є фрагментарними. Сформульовано гіпотезу, що оптимальним методом для України є не гонитва за створенням універсального «ШІ-судді», а побудова державної екосистеми інтегрованих, вузькоспеціалізованих верифікованих ШІ-інструментів, які діють за принципом «єдиного вікна»на базі існуючої цифрової інфраструктури.

Висновки та конкретні пропозиції. Штучний інтелект не є панацеєю, але може стати потужним інструментом для демократизації доступу до правосуддя за умови правильного підходу. Замість ризикованої моделі універсальних «ШІ-адвокатів» пропонується зосередити зусилля на створенні в Україні національної платформи правової допомоги. Ця платформа має об’єднати вузькоспеціалізовані, верифіковані ШІ-модулі (для генерації позовів, перевірки документів, надання довідкової інформації) під державним контролем та відповідно до стандартів EU AI Act. Такий підхід, що поєднує доведену ефективність інструментів на кшталт A2J Author з інтегрованою моделлю «загальнодержавного порталу» LSC, дасть змогу надати реальну допомогу самопредставникам, мінімізувати ризики й забезпечити відповідальне впровадження технологій у чутливу сферу правосуддя.

ЮРИДИЧНІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТВОРІВ, СТВОРЕНИХ ШТУЧНИМ ІНТЕЛЕКТОМ, ТА ПИТАННЯ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

А. Алієв — 2026-02-19

Швидка еволюція інформаційних технологій, зумовлена революційними інноваціями, суттєво трансформувала характер правових відносин. Широка інтеграція штучного інтелекту (далі – ШІ), його численні переваги та постійний розвиток обумовлюють потребу істотних змін у сфері правового регулювання.

Зокрема, розвиток технологій машинного навчання та поява генеративного штучного інтелекту, здатного створювати об’єкти інтелектуальної власності (ІВ) з новими та оригінальними характеристиками, порушують важливі питання щодо їхньої правової охорони. Досягнення у сфері генеративного ШІ дали змогу машинам створювати тексти, твори мистецтва, музичні композиції та навіть винаходи, які можуть конкурувати з людською творчістю. Ці тенденції кидають виклик традиційному розумінню авторства та оригінальності й породжують складні проблеми щодо правового статусу творів, створених ШІ, у межах чинної системи права інтелектуальної власності.

Унаслідок цього правові відносини, що виникають у зв’язку зі створенням творів генеративним ШІ, залишаються значною мірою неврегульованими в законодавстві більшості держав. Така прогалина в правовому регулюванні спричиняє значну невизначеність і практичні труднощі в застосуванні норм права інтелектуальної власності до результатів, створених ШІ.

Метою статті є аналіз існуючих правових концепцій авторства й творчості, дослідження чинної нормативно-правової бази, що регулює твори, створені штучним інтелектом, а також визначення можливих підходів до розроблення цілісних та адаптивних механізмів правового регулювання. Дослідження базується на аналізі різноманітних наукових і правових джерел.

ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ

М. Ф. Анісімова — 2026-02-19

У статті здійснено комплексний аналіз правосуб’єктності міжнародних організацій у контексті міжнародного приватного права. Визначено сутність, обсяг і межі правоздатності, дієздатності та деліктоздатності міжнародних організацій як суб’єктів, що беруть участь у цивільно-правових, господарських і трудових відносинах. Особливу увагу приділено проблемам застосування юрисдикційних імунітетів, визначення особистого закону та вибору права в договірних відносинах із приватними особами. На основі аналізу наукових підходів і практики міжнародних та національних судів обґрунтовано, що сучасна концепція правосуб’єктності міжнародних організацій має еволюціонувати від класичної моделі, заснованої на волі держав-засновниць, до функціонально-автономної, що враховує зростаючу участь таких організацій у приватноправовій сфері. Показано, що глобалізація, цифровізація міжнародних правовідносин та розширення транснаціональної взаємодії створюють нові виклики у сфері правового регулювання діяльності міжнародних організацій. Зокрема, виникають проблеми визначення юрисдикції щодо електронних контрактів, захисту персональних даних, а також відповідальності за порушення у сфері кібербезпеки. Запропоновано вдосконалити українське законодавство через ухвалення спеціального закону про правовий статус міжнародних організацій, який би врегулював питання їхньої участі в цивільному обороті, оподаткуванні, трудових відносинах і відповідальності. Результати дослідження мають теоретичне й практичне значення для розвитку національної правової доктрини, формування узгодженої системи норм міжнародного приватного права та забезпечення ефективної взаємодії України з міжнародними інституціями в правовій і економічній площині.

МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЕКОЛОГІЧНУ ІНФОРМАЦІЮ

Т. Й. Білоус — 2026-02-19

У статті розглянуто одне із ключових прав людини – право на екологічну інформацію як складову права на знання, гарантованого Конституцією України. Проаналізовано правову природу екологічної інформації на національному та міжнародному рівнях, звертаючи увагу на неузгодженість термінології в чинному законодавстві. Особливу увагу приділено етимології поняття «екологічна інформація», її нормативному визначенню, структурним компонентам і значенню для формування екологічної свідомості громадян. У статті доводиться потреба в уніфікації термінології через закріплення єдиного поняття – «екологічна інформація» в законодавстві України відповідно до міжнародних стандартів, зокрема положень Орхуської конвенції та Директиви 2003/4/ЄС. Зроблено висновок про доцільність подальшого гармонізаційного процесу й розроблення чіткої законодавчої моделі доступу до екологічної інформації.

СУРОГАТНЕ МАТЕРИНСТВО В УКРАЇНІ ТА СВІТІ: ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Н. В. Білянська — 2026-02-19

У сучасному світі допоміжні репродуктивні технології, зокрема сурогатне материнство, набувають усе більшого поширення, стаючи для багатьох бездітних пар єдиним шансом відчути радість батьківства. Україна є однією з небагатьох країн, де комерційне сурогатне материнство дозволене на законодавчому рівні, що зумовлює значний інтерес з боку іноземних громадян. Однак, попри існуючу законодавчу базу, правове регулювання цієї сфери в Україні залишається недосконалим та породжує численні етичні, соціальні та юридичні колізії.

Основну увагу в статті приділено законодавчим нормам, що регулюють сурогатне материнство в Україні, охоплюючи вимоги до учасників програми та умови проведення сурогатного материнства, судовій практиці та практиці ЄСПЛ. У статті також аналізуються підходи до регулювання сурогатного материнства в різних країнах світу, зокрема в США, Великій Британії, Німеччині, Франції, Іспанії тощо. Розглянуто різноманіття підходів – від повної заборони до чітко регламентованих процедур.

Встановлено, що сурогатне материнство є складною етико-правовою категорією, яка регулюється законодавством різних країн по-різному. У світі існують три основні підходи до його правового регулювання: легалізація, заборона та часткове регулювання. Україна належить до країн, де сурогатне материнство є законним і регулюється рядом нормативно-правових актів. Дослідження дало змогу виявити недоліки українського законодавства порівняно з іншими країнами.

Визначено, що важливим завданням для України залишається розробка ефективного механізму правового захисту всіх сторін програми сурогатного материнства. У світі зростає попит на репродуктивні технології, однак відсутність чітких міжнародних норм і неоднозначність регулювання в різних країнах створюють правові колізії та ризики.

Зроблено висновок щодо потреби в ухваленні комплексного закону, який би враховував міжнародні стандарти, судову практику, вимоги громадян та етичні аспекти, а також передбачав порядок та особливості укладення договорів про сурогатне материнство, вимоги до сторін, механізми захисту прав дитини та процедури міжнародного визнання батьківства.

ПРАЦЯ НЕПОВНОЛІТНІХ: БАЛАНС МІЖ ПРАВОМ НА РОБОТУ ТА ПРАВОМ НА ОСВІТУ

Л. Д. Л. Д. Менів — 2026-02-19

У статті досліджено питання врегулювання балансу між правом неповнолітніх на працю та їхнім фундаментальним правом на освіту в Україні. Проаналізовано нормативно-правові акти, які регулюють питання працевлаштування неповнолітніх осіб, охоплюючи вікові обмеження, скорочений робочий час, особливі правила оплати праці та заборону шкідливих робіт. Проаналізовано переваги трудової діяльності для підлітків: розвиток соціальних компетентностей, фінансова грамотність, професійний досвід. Також розглянуто ризики роботи для неповнолітніх: зниження академічної успішності, шкода здоров’ю та психологічному стану, соціально-правова вразливість, ризик експлуатації. Особлива увага в дослідженні зосереджена на тому, як війна та надзвичайні умови змінюють сутність роботи неповнолітніх, створюючи для них нові, надзвичайно складні проблеми. Досліджено міжнародний досвід регулювання праці неповнолітніх на прикладі Німеччини та Канади, які демонструють пріоритет освіти й суворий контроль за дотриманням норм.

Зроблено висновок, що проблема праці неповнолітніх є актуальною. Правове врегулювання праці неповнолітніх в Україні є надзвичайно складною і багатогранною проблемою, яка вимагає постійного балансування між правом на працю та правом на освіту. Роботу підлітка можна оцінювати як з негативної, так і з позитивної сторони. З одного боку, це дає їм самостійність, фінансові знання та корисний досвід. З іншого боку, надмірна праця – це загроза. Вона шкодить здоров’ю, заважає добре вчитися й робить дітей вразливими до обману та експлуатації. Нормативно-правове регулювання цього питання встановлює захисні правила щодо праці неповнолітніх, але вони не спрацюють, якщо держава, батьки та керівники не будуть постійно й чітко контролювати їхнє виконання.

ВИТОКИ ТА ІСТОРИЧНО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ ВИСНОВКУ ЕКСПЕРТА

І. Д. Северин — 2026-02-19

У статті розглянуто питання витоків та історичного становлення інституту судових експертиз та висновку експерта в Україні.

Під час дослідження підтверджено, що перші паростки прообразу сучасної судової експертизи зародилися ще в VI ст. до нашої ери в Стародавньому Китаї. Уже тоді «знаючі люди» проводили дослідження з метою встановлення підробок документів. Усе це, звичайно, виконувалося на примітивному рівні, без будь-яких наукових методик, але стало поштовхом для подальшого розвитку науки, яку нині називаємо експертною.

З’ясовано, що перші спроби відкрити закономірності формування почерку, які б мали значення для дослідження рукописів, були зроблені в IV ст. до нашої ери в Стародавній Греції.

Установлено, що використання спеціальних знань «знаючих людей» у суді належать до періоду правління імператора Юстиніана I, приблизно в VI ст. нашої ери, коли пройшла одна з найвизначніших історичних правових реформ, що увійшла в аннали світової юриспруденції як кодифікація римського права, під назвою «Corpus juris civilis» («Звід цивільного права»). Відповідно до історичних відомостей та змісту літературних творів того часу саме в цей період під час судового процесу судді стали офіційно звертатися до спеціалістів щодо дослідження почерку.

Підтверджено, що архівні надбання не залишили нам жодних згадок про використання в судах Русі «знаючих людей». Але згадуються в них послухи (свідки), рядовичі, метальники (свідки меж), яких можна ототожнювати з категорією «знаючих або обізнаних людей».

Установлено, що «знаючі люди» в Польсько-литовську добу являли собою категорію допоміжних осіб, які використовувалися судами для перевірки достовірності документів, а також для опитування громади з метою встановлення певних фактичних обставин у справах, що розглядаються.

Підтверджено, що в козацьку добу в Україні такого інституту, як експертиза в розумінні окремої наукової чи юридичної процедури, не існувало, проте практика залучення фахівців (авторитетних осіб) для допомоги в розгляді справ практикувалося.

Установлено, що вперше термін «експерт» вітчизняний законодавець використав у Цивільному процесуальному кодексі 1925 року.

СУЧАСНИЙ СТАН РОЗСЛІДУВАННЯ ВОЄННИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ

В. Ф. Музика — 2026-02-19

У статті здійснено аналіз сучасного стану розслідування воєнних кримінальних правопорушень, учинених проти цивільного населення України в умовах тривалої збройної агресії російської федерації. Розглянуто нормативно-правові засади здійснення кримінальних проваджень, організаційно-правові аспекти діяльності національних і міжнародних органів, а також основні виклики, що постають перед системою правосуддя.

Проаналізовано основні чинники, що ускладнюють ефективне здійснення досудового розслідування, серед яких: обмежений доступ до місць кримінальних правопорушень на тимчасово окупованих територіях, масштабність кримінально протиправних дій, труднощі ідентифікації осіб, причетних до їх вчинення, а також перевантаження судової системи й недостатній рівень захисту свідків і потерпілих. Зазначено, що значна частина доказової бази формується в умовах воєнних дій, що створює ризики її втрати або спотворення.

Окрему увагу приділено технологічним аспектам розслідування, зокрема використанню цифрових платформ, супутникових знімків, штучного інтелекту та аналітики великих даних для виявлення, верифікації й збереження доказів воєнних кримінальних правопорушень. Підкреслено зростання ролі міжнародного співробітництва, участь України в спільних слідчих групах і взаємодію з Міжнародним кримінальним судом. У роботі обґрунтовано потребу в законодавчому унормуванні статусу Національного центру з розслідування воєнних кримінальних правопорушень, створенні спеціального трибуналу щодо злочину агресії, удосконаленні процедур обміну доказами з міжнародними партнерами та запровадженні системи комплексного захисту потерпілих.

Зроблено висновок, що подальша цифровізація процесів, посилення кадрового потенціалу й інституційна інтеграція національної системи з міжнародними структурами є ключовими умовами підвищення ефективності розслідувань і забезпечення принципу невідворотності покарання за найтяжчі порушення міжнародного гуманітарного права.

Окрему увагу приділено питанням співпраці України з Міжнародним кримінальним судом і проблематиці документування злочинів на тимчасово окупованих територіях.

АНАЛІЗ ОКРЕМОГО ПОЛОЖЕННЯ СТАТТІ 615 КПК УКРАЇНИ ПІД ПРИЗМОЮ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ. СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ ЧИ ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД?

С. О. Софієв — 2026-02-19

24 лютого 2022 року у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України № 64/2022 введено воєнний стан. Оголошення в Україні воєнного стану спричинило значні зміни в діяльності правоохоронної системи та органів державної влади загалом, зокрема органів прокуратури. Такий режим покладає особливі обов’язки та вимоги на органи з метою забезпечення національної безпеки та виконання завдань, пов’язаних зі збройним конфліктом. В умовах воєнного стану збільшується обсяг повноважень прокуратури, що повʼязано з потребою в забезпеченні законності й правопорядку в умовах підвищеної загрози безпеці держави, що буде досліджено в цій науковій статті.

Особливу увагу зосереджено на суттєвому розширенні процесуальних повноважень прокуратури, яка в умовах збройного конфлікту отримала підсилену роль у контексті змін до кримінального процесуального законодавства. Це посилення позицій органів прокуратури відбулося, зокрема, за рахунок обмеження судового контролю-ключового інституту, що забезпечує дотримання прав і свобод людини.

Важливим правовим орієнтиром у цьому контексті стало рішення Конституційного Суду України № 8-р(II)/2024 від 18 липня 2024 року, яким визнано неконституційною частину шосту статті 615 Кримінального процесуального кодексу України. Зазначена норма передбачала автоматичне продовження строку тримання під вартою в разі неможливості судового розгляду, що фактично усувало суд із процесуального контролю за застосуванням одного з найсуворіших запобіжних заходів, тримання під вартою.

Визнання неконституційною частини шостої статті 615 КПК України має ширший контекст, ніж лише питання автоматичного продовження строку тримання під вартою. Це рішення Конституційного Суду України фактично стало запобіжником від надмірної концентрації повноважень у руках прокуратури під час воєнного стану, оскільки прокурорський нагляд не може і не повинен підміняти собою судовий контроль.

Скасування цієї норми стало реакцією на дисбаланс між прокурорським наглядом і судовим контролем, що виник під час дії воєнного стану, та підтвердило пріоритетність судового контролю як механізму свободи та особистої недоторканості навіть в умовах воєнного стану.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ ЯК ІНСТРУМЕНТ ОПТИМІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: ПРАВОВІ, МІЖНАРОДНІ ТА ЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ

В. В. Топчій — 2026-02-19

У статті досліджено особливості застосування технологій штучного інтелекту в кримінальному провадженні, проаналізовано їх потенціал у підвищенні ефективності діяльності органів досудового розслідування, прокуратури та суду. Визначено основні правові й етичні проблеми, пов’язані з використанням алгоритмічних систем у процесі доказування, кваліфікації злочинів та ухвалення рішень. Запропоновано напрями вдосконалення законодавчого регулювання застосування штучного інтелекту з урахуванням міжнародних стандартів у сфері прав людини.

Досліджено правові, міжнародні та етичні аспекти застосування технологій штучного інтелекту в кримінальному провадженні. Розкрито сутність штучного інтелекту як інструменту оптимізації діяльності органів досудового розслідування, прокуратури та суду, визначено основні напрями його використання у сфері кримінальної юстиції, зокрема для аналізу доказів, прогнозування злочинності, ідентифікації осіб, розкриття злочинів та автоматизації процесів ухвалення рішень.

Особливу увагу приділено проблемам правового регулювання впровадження штучного інтелекту в кримінальне судочинство України, де на сьогодні відсутні чітко визначені норми щодо допустимості та доказової сили результатів, отриманих за допомогою інтелектуальних систем. Проаналізовано іноземний досвід застосування штучного інтелекту в кримінальному провадженні в окремих державах, які наголошують на потребі в забезпеченні «людського контролю» над автоматизованими рішеннями, що впливають на права людини.

У роботі також розглянуто етичні ризики використання алгоритмічних систем. Зроблено висновок, що впровадження штучного інтелекту у сферу кримінальної юстиції має значний потенціал для підвищення ефективності правозастосовної діяльності, однак потребує системного нормативного врегулювання та етичного контролю. Визначено напрями вдосконалення законодавства України з урахуванням міжнародних стандартів
і практики, спрямованих на забезпечення балансу між інноваціями та дотриманням принципів верховенства права й захисту прав людини.

ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ ТА ІНШІ СУМІЖНІ КАТЕГОРІЇ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА

В. Т. Білоус — 2026-02-19

У статті проведено дослідження теоретико-правової характеристики категорії «публічне адміністрування».

Стаття базується на матеріалах наукових видань, міжнародних документів. Під час проведення дослідження використовувалися методи аналізу й синтезу, порівняння та узагальнення.

Здійснено порівняльний аналіз сутнісного розуміння таких категорій: «публічне адміністрування», «державне управління», «належне урядування».

Наведено позиції та підходи адміністративно-правової школи щодо наукової інтерпретації «публічного адміністрування».

Класифіковано функції публічного адміністрування (організаційна, нормотворча, планування, управлінська, контрольна, інформаційна), розкрито їхній зміст і вплив на діяльність адміністративних органів.

Розкрито зміст принципів належного урядування (good governance) практики Ради Європи, зокрема: верховенства права, відкритості та прозорості, підзвітності, участі та представництва, ефективності та результативності, справедливості та інклюзивності, орієнтації на консенсус, відповідності, сталого розвитку, етичної поведінки.

Визначено, що державне управління фокусується на владно-імперативному впливі держави (суб’єктно-орієнтований підхід, вертикаль влади) і має на меті переважно забезпечення державного інтересу, але «публічне адміністрування» є більш клієнтоорієнтованим, зосереджуючись на процесі (наданні адміністративних послуг, здійсненні процедур).

Резюмовано, що категорія «публічне адміністрування» є багатофункціональною за своєю сутністю та юридичною природою, яка знаходить практичну реалізацію через систему уніфікованих принципів і стандартів (good governance) діяльності адміністративних органів.

Змістовно публічне адміністрування охоплює координовану діяльність публічних інституцій усіх гілок влади з метою реалізації публічного інтересу та забезпечення конституційних прав, свобод та інтересів особи в адміністративно-правових та відносинах.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ САНКЦІЇ – ІНСТРУМЕНТ З ПІДТИРИМКИ МИРУ ТА БЕЗПЕКИ: ПРОБЛЕМИ Й ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ДЛЯ УКРАЇНИ

Н. М. Бинюк — 2026-02-19

Стаття є теоретико-правовим аналізом інституту санкцій у сучасному міжнародному праві. З погляду права інститут санкцій хоч і не є новим у теоретичному відношенні, проте він ще становить значний інтерес для юридичної практики.

Предметом дослідження є теоретичні особливості й практичні засади реалізації санкцій у міжнародному праві, а також проблеми перспективи застосування міжнародно- правових санкцій на сучасному етапі.

Мета полягає в комплексному дослідженні теоретико-правового аналізу інституту санкцій у сучасному міжнародному праві.

Методи дослідження: розкриття поняття санкцій у міжнародному праві, висвітлення змісту, завдання та роль санкцій у сучасному міжнародному праві, аналіз економічних, торгових і фінансових міжнародно-правових санкцій, окреслення загальних засад міжнародної санкційної політики щодо росії як країни-агресора, розглянути проблемні аспекти міжнародно-правових санкцій, запропонувавши способи вдосконалення практики застосування міжнародно-правових санкцій.

Запропоновані й обґрунтовані в статті висновки та конкретні рекомендації присвячені проблемам теорії та практичній реалізації санкцій у сучасному міжнародному праві, спрямовані насамперед на вдосконалення механізмів протидії російській агресії в Україні через вироблення перспективних напрямів удосконалення санкційної політики України в цій сфері. Одержані результати можуть бути корисними для органів державної влади під час їхньої роботи над удосконаленням існуючої практики міжнародно- правового співробітництва України у сфері застосування міжнародних санкцій.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ УКРАЇНИ

А. В. Гарбінська-Руденко — 2026-02-19

Стаття присвячена комплексному дослідженню проблем забезпечення інформаційної безпеки правоохоронними органами України в умовах воєнного стану. У роботі розглянуто різні наукові підходи до визначення категорії «інформаційна безпека», акцентовано увагу на відсутності єдиного законодавчого визначення цього поняття й проблемах термінологічної розмитості, що створюють труднощі в правозастосовній практиці. Проведено аналіз нормативно-правової бази, зокрема положень Конституції України, законів України «Про інформацію», «Про захист персональних даних», «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», а також статей Кримінального кодексу України, які встановлюють відповідальність за кіберзлочини.

Особливу увагу приділено аналізу статистики кіберзлочинності за 2020–2024 рр. Установлено, що в цей період відбувалися суттєві коливання в кількості зареєстрованих правопорушень і результативності досудових розслідувань. Найбільше падіння ефективності спостерігалося 2023 р., що пояснюється перевантаженням правоохоронної системи через зростання масштабів кібератак, кадровим дефіцитом і складністю отримання цифрових доказів у транскордонних справах. Поряд з цим 2024 р. зафіксовано певне покращення показників завдяки посиленню спроможностей кіберполіції та адаптації методик документування злочинів.

У дослідженні визначено основні проблеми практичної діяльності правоохоронних органів: асиметрію між центральними й регіональними підрозділами, нестачу технічних засобів цифрової криміналістики, проблеми уніфікації процедур інцидент-менеджменту, відсутність швидких механізмів транскордонної співпраці та високий рівень латентності кібершахрайств. Зазначено, що більшість злочинів у кіберсфері залишається нерозкритою через слабкість механізмів блокування активів і затримки у взаємодії з міжнародними провайдерами.

Сформовано висновок, що ефективне забезпечення інформаційної безпеки правоохоронними органами України можливе лише за умови комплексного підходу, який поєднує оновлення правового регулювання, розвиток кадрового потенціалу, технологічне переоснащення та міжнародну кооперацію.

ПОТРЕБА В ПОСИЛЕНІЙ АВТЕНТИФІКАЦІЇ ДЛЯ ЕЛЕКТРОННИХ ПОСЛУГ: ПРАВОВІ ВИКЛИКИ ТА СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ

Ф. П. Гусейнзаде — 2026-02-19

У статті досліджується потреба в посилених механізмах автентифікації для електронних послуг з акцентом на правові виклики та можливі способи їхнього вирішення. Із прискоренням цифровізації в банківській сфері, охороні здоров’я, державному управлінні та інших секторах традиційні методи, як-от паролі та PIN-коди, виявилися недостатніми перед зростаючими кіберзагрозами, крадіжкою особистих даних і витоками інформації. Розширені підходи – біометрична автентифікація, багатофакторна автентифікація, криптографія та блокчейн – пропонують більш надійний захист, однак водночас породжують суттєві правові й етичні виклики. Ключові проблеми охоплюють дотримання вимог законодавства щодо захисту даних, зокрема GDPR, чутливість і незмінність біометричних даних, транскордонну передачу даних і питання відповідальності в децентралізованих системах. У статті детально аналізуються ці виклики та пропонуються потенційні правові рамки для поєднання технологічних інновацій із захистом прав людини. Гармонізація міжнародних стандартів, посилення гарантій захисту даних, забезпечення прозорості й згоди можуть зробити посилену автентифікацію безпечною, законною та надійною основою для електронних послуг у цифрову добу.

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ У СФЕРІ ОБІГУ ЗБРОЇ: АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВСТВА ТА ПРАКТИКИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ВПЛИВУ

Н. В. Лаговська — 2026-02-19

У статті проаналізовано адміністративну відповідальність неповнолітніх за правопорушення, пов’язані зі зброєю, та з’ясовано, що вона залишається недостатньо вивченою в українській науці та законодавстві й містить прогалини у визначенні терміна «зброя», порядку застосування заходів впливу до неповнолітніх, а також у регулюванні відповідальності батьків за невиконання обов’язків щодо виховання. Виявлено, що це ускладнює правозастосування, призводить до неоднакової судової практики та створює правову невизначеність у сфері обігу вогнепальної, холодної й пневматичної зброї.

У статті проаналізовано поняття та види зброї, що застосовуються в адміністративному праві України (вогнепальна, холодна та пневматична), визначено прогалини в законодавстві, які ускладнюють кваліфікацію правопорушень. Виявлено, що більшість справ, пов’язаних з незаконним поводженням зі зброєю неповнолітніми, закривається через недосягнення віку відповідальності або відсутність складу правопорушення. Водночас судова практика демонструє різне застосування ст. 184 і ст. 241 КУпАП до неповнолітніх та їхніх батьків, що підкреслює потребу в уніфікації підходів. Наведено приклади реальних судових справ, що ілюструють особливості призначення заходів впливу залежно від віку порушника, характеру правопорушення й обставин справи.

Запропоновано внести такі зміни до законодавства України для усунення виявлених проблем: закріпити в законодавстві поняття «зброя» з урахуванням її видів і параметрів; врегулювати порядок застосування заходів впливу до неповнолітніх із урахуванням віку, характеру правопорушення та обставин справи; уточнити відповідальність батьків за недбалість у вихованні та її межі; розробити методичні рекомендації для судів щодо уніфікації практики застосування ст. 241 КУпАП; передбачити особливості відповідальності неповнолітніх у періоди надзвичайних ситуацій та воєнного стану.

Впровадження цих пропозицій сприятиме підвищенню ефективності адміністративного впливу на неповнолітніх, забезпеченню єдиної судової практики та посиленню виховної функції законодавства в сфері обігу зброї.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА СПОСОБИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

В. О. Підгородецький — 2026-02-19

У статті досліджено адміністративно-правові механізми захисту прав дитини в умовах воєнного стану в Україні, зумовленого збройною агресією російської федерації. Зосереджено увагу на системні виклики, які постали перед державою у сфері забезпечення базових прав дітей – на життя, безпеку, освіту, медичну допомогу, соціальний захист та сімейне виховання. Зазначено, що попри наявність широкої нормативно-правової бази, механізми її реалізації в умовах збройного конфлікту залишаються фрагментарними, недостатньо скоординованими та обмеженими через кадрові, процедурні й технічні чинники.

Особлива увага приділяється проблемам евакуації дітей із зон бойових дій, складнощам дистанційної освіти, обмеженому доступу до соціальних виплат, труднощам у встановленні статусу дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також юридичним і гуманітарним аспектам незаконного переміщення дітей на тимчасово окуповані території. У дослідженні охарактеризовано діяльність основних суб’єктів адміністративного захисту – служб у справах дітей, центрів соціальних служб, органів опіки та піклування, поліції, військово-цивільних адміністрацій.

На основі аналізу національного законодавства, міжнародно-правових норм та практики захисту дітей в умовах конфліктів запропоновано ряд заходів із удосконалення адміністративно-правових механізмів. Зокрема, йдеться про впровадження спеціального правового режиму захисту дитини під час війни, введення нового визначення «дитина, розлучена з батьками внаслідок воєнного конфлікту», створення національного реєстру постраждалих дітей, формування міжвідомчих груп реагування, розширення повноважень служб захисту дітей та посилення міжнародної співпраці з гуманітарними організаціями.

Запропоновані підходи базуються на принципах дитиноцентризму, оперативності, міжвідомчої координації та адаптації до умов надзвичайної ситуації. Реалізація запропонованих рішень сприятиме підвищенню ефективності системи захисту прав дітей в Україні в умовах воєнного стану.

ЗАТРИМКИ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ТЕРМІНІВ АДМІНІСТРАТИВНИМИ ОРГАНАМИ – ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ

Р. М. Мірталібова — 2026-02-19

У статті розглядається проблема порушення процесуальних термінів адміністративними органами як з правового, так і з практичного погляду. Тема є досить актуальною, оскільки порушення процесуальних термінів в адміністративному провадженні суттєво впливає на ефективність правозастосовних процесів, реалізацію права громадян на правовий захист і загалом на принцип верховенства права. Процесуальні терміни, встановлені законодавством, спрямовані на забезпечення ефективного, прозорого та юридично певного здійснення адміністративних дій. У багатьох випадках затримки зумовлені не тільки недбалістю, а й системними вадами, як-от дублювання повноважень між адміністративними органами, відсутність належної цифрової інфраструктури або недостатня кваліфікація персоналу. Ці чинники ускладнюють своєчасний розгляд справ і підривають довіру суспільства до державних інституцій. Крім того, неясні чи надмірно гнучкі процесуальні норми в законодавстві можуть використовуватися органами влади для виправдання адміністративної бездіяльності.

З погляду порівняльного правознавства країни з розвиненою системою адміністративного правосуддя, як-от Німеччина та Естонія, запровадили ефективні механізми, охоплюючи встановлення жорстких юридичних наслідків за пропуск термінів, цифрові інструменти відстеження ходу справ, а також право громадян, що забезпечується законом, вимагати своєчасного розгляду. Відсутність схожих закріплених прав і санкцій у законодавстві Азербайджанської Республіки наголошує на потребі в суттєвих реформах.

У статті наведено порівняльний аналіз правових рамок і практики адміністративних судів Азербайджанської Республіки, а також таких країн, як Німеччина, Франція та Естонія. На основі проведеного аналізу пропонується посилити механізми юридичної відповідальності за порушення термінів, розширити інструменти адміністративного контролю та впровадити системи електронного моніторингу.

Дослідження ґрунтується на методах системного аналізу, порівняльного правового вивчення та нормативного тлумачення права.

ЦИФРОВА ТРАНСФОРМАЦІЯ МИТНОГО ПРАВА ЄС: ДОГМАТИЧНІ ВИКЛИКИ ТА ПРАВОВІ ПЕРСПЕКТИВИ МИТНОЇ РЕФОРМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

І. П. Петрова — 2026-02-19

У статті досліджується сучасне митне право Європейського Союзу в контексті

реформи митної системи, впровадження якої триватиме в ЄС до 2030 року, зосереджуючи увагу на цифрових інструментах, як-от Хаб митних даних Європейського Союзу (EU Customs Data Hub), а також на створенні єдиного Митного органу ЄС (EU Customs Authority), покликаного уніфікувати застосування митного законодавства, зокрема в частині ризик-аналізу.

Розглядаються виклики, що постають перед впровадженням цифрових технологій і штучного інтелекту в митних процедурах, зокрема питання впливу таких інструментів на ефективність контролю та ризики їхнього практичного застосування. Аналізується, наскільки запропоновані зміни сприятимуть спрощенню процедур для суб’єктів господарювання різного масштабу з огляду на можливе посилення переваг глобальних корпорацій над малими та середніми підприємствами.

Особливу увагу приділено питанням уніфікації правил, пов’язаних із заборонами й обмеженнями (VuB), які залишаються предметом національних особливостей і можуть становити бар’єр для вільного доступу до внутрішнього ринку ЄС навіть після реформ.

Окремо підкреслюється важливість прозорого й комплексного законодавчого процесу, що має охоплювати активне залучення всіх зацікавлених сторін – держав-членів, бізнесу та інших учасників ринку. Також наводяться аргументи й праці європейських експертів, які зауважують, що, попри значний потенціал запропонованої митної реформи, ряд критичних питань залишається відкритим і потребує подальшого опрацювання.

У підсумку визначено перспективи подальшої реалізації та запровадження нової митної реформи ЄС. Водночас підкреслюється про наявність ряду невизначеностей у частині його функціональної можливості, кадрового забезпечення, а також здатності забезпечити уніфікацію застосування митного законодавства в Європейському Союзі, зокрема всіма країнами-членами одночасно. які зауважують, що, попри значний потенціал запропонованої митної реформи, ряд критичних питань залишається відкритим і потребує подальшого опрацювання.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ ЮРИДИЧНИХ ТЕКСТІВ: ЛІНГВІСТИЧНИЙ ТА ПРАВОВИЙ ВИМІР

О. М. Бодунова — 2026-02-19

Стаття присвячена аналізу проблем, труднощів і специфіки юридичного перекладу як одного з найскладніших видів вузькоспеціалізованого перекладу. Доведено, що юридичний переклад є однією з найбільш складних і відповідальних сфер перекладацької діяльності. Його специфіка полягає не лише в точності передання змісту, а й у потребі відображення правової системи країни, мова якої є цільовою. Помилки в перекладі юридичних документів можуть мати серйозні правові наслідки – від неправильного тлумачення умов договорів до судових спорів і фінансових втрат.

Визначено основні чинники, які впливають на якість перекладу юридичних текстів, зокрема різницю між правовими системами, динамічність законодавства, складність термінології, культурні особливості та вимоги до професійної компетентності перекладача. У роботі здійснено огляд стану наукових досліджень у галузі юридичного перекладу, виокремлено основні тенденції та виклики сучасності. Крім того, перекладач повинен постійно відстежувати зміни в законодавстві як країни-джерела, так і цільової країни. Це особливо важливо під час перекладу договорів, нормативних актів або судових документів. Відповідно, актуальність знань є ключовою умовою професійної компетенції.

На практиці перекладачі стикаються також із синтаксичними та пунктуаційними труднощами. Так, юридичні тексти часто характеризуються складними синтаксичними структурами: довгі речення, пасивні конструкції, значна кількість уточнень. Перекладач має не лише грамотно передати зміст, а й зберегти офіційний стиль документа. Пунктуаційні норми (зокрема, оксфордська кома) можуть призвести до двозначностей у перекладі, якщо не враховувати відмінності мовних систем.

Запропоновано способи підвищення якості перекладу правових документів у контексті міжнародної комунікації.

Для забезпечення якості юридичного перекладу потрібно розробляти спеціалізовані глосарії, здійснювати регулярне навчання перекладачів у галузі права, створювати умови для міждисциплінарної співпраці між юристами та перекладачами, розвивати стандарти якості у сфері перекладацьких послуг.

Розвиток юридичного перекладу є важливою умовою ефективної міжнародної співпраці, інтеграції України в світовий правовий простір і забезпечення правової безпеки комунікацій.

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ МОДЕЛІ ПРОВЕДЕННЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

С. Г. Денисюк — 2026-02-19

У статті досліджено політико-правові засади організації президентських виборів в Україні в умовах воєнного стану та після завершення бойових дій. Проаналізовано норми Конституції України, законодавство про вибори, практику Центральної виборчої комісії, а також міжнародні стандарти, що визначають допустимі межі обмеження виборчих прав у кризових обставинах. Особливу увагу приділено забезпеченню безперервності влади, збереженню демократичної легітимності та правовим гарантіям реалізації виборчих прав у період збройної агресії.

Розглянуто ключові безпекові, інформаційні та соціальні виклики, які впливають на можливість проведення виборів: ризики дезінформації, проблеми участі внутрішньо переміщених осіб, військовослужбовців і громадян за кордоном. Оцінено перспективи впровадження цифрових технологій у виборчий процес, зокрема використання електронних сервісів і потенційне застосування системи E-voting. Підкреслено, що цифровізація може підвищити доступність виборів, але водночас породжує нові кіберзагрози й потребує вдосконалення правового регулювання.

У статті запропоновано три базові моделі проведення виборів після війни – традиційну, гібридну та інноваційну з аргументацією їхніх переваг і ризиків. Зроблено висновок, що оптимальним підходом для України може стати комбінована модель, яка поєднує традиційне голосування з елементами електронного волевиявлення та міжнародним моніторингом. Проведення президентських виборів після війни розглядається як ключовий етап відновлення демократичних інститутів, державної легітимності та політичної суб’єктності України.

ЗНАЧЕННЯ АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ З ACQUIS ЄС НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Н. В. Добрянська — 2026-02-19

У статті розглядається значення адаптації законодавства України з acquis Європейського Союзу в контексті євроінтеграційних процесів. Встановлено, що зближення правових систем є ключовим елементом у розвитку міжнародних відносин, а його інтенсифікація, особливо в економічній сфері, спричинила формування складних системних зв’язків між основними суб’єктами міжнародного права. Це зі свого боку сприяло створенню інтеграційних міждержавних об’єднань, таких як Європейський Союз. Наголошено, що аналіз робіт провідних науковців підтверджує багатогранність і багатовимірність процесу адаптації українського законодавства до європейських правових стандартів. Цей процес є складним і вимагає системного підходу, координації зусиль різних державних інституцій та врахування особливостей національної правової системи. Особливо підкреслюється роль науки, яка забезпечує теоретичну основу та практичні рекомендації для успішного виконання завдань, пов’язаних із євроінтеграцією.

Розглянуто ключові етапи процесу євроінтеграції України та заходи, здійснені нашою державою в цьому напрямі. Встановлено, що одним із фундаментальних аспектів євроінтеграційного процесу є гармонізація законодавства України з правовими нормами Європейського Союзу. Цей процес є не лише юридичним механізмом, але й каталізатором соціально-економічних і політичних змін у державі. Особливу увагу приділено ролі адаптації законодавства в забезпеченні економічної інтеграції. Зокрема, уніфікація регуляторних норм у сферах торгівлі, конкуренції, захисту прав споживачів та екологічної політики сприяє створенню сприятливих умов для доступу українських товарів і послуг на ринки ЄС. Це зі свого боку стимулює економічний розвиток країни, сприяє залученню іноземних інвестицій і зміцнює позиції України в глобальній економіці.

Також підкреслюється, що адаптація національного законодавства сприяє соціальній інтеграції через впровадження високих стандартів у сфері захисту прав людини, трудових прав, гендерної рівності та соціального забезпечення. Водночас зазначено про ряд викликів, які постають перед Україною в цьому процесі, зокрема: складність імплементації норм Європейського Союзу в умовах усталених правових традицій, обмеженість фінансових і кадрових ресурсів, а також потреба в забезпеченні ефективного моніторингу виконання прийнятих нормативно-правових актів. Для подолання цих труднощів потрібний системний підхід, налагоджена міжвідомча координація та активна взаємодія з європейськими партнерами.

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

О. М. Жук — 2026-02-19

У статті розглянуто політико-правові основи функціонування громадянського суспільства в Україні як одного із ключових чинників демократизації та забезпечення сталого розвитку держави. Показано, що громадянське суспільство є не лише сукупністю інститутів, об’єднань та організацій, але й простором реалізації прав, свобод та інтересів громадян, який дає змогу забезпечити баланс між державою й суспільством. Наголошено, що сучасний етап розвитку України характеризується посиленням ролі громадянських ініціатив, зростанням активності волонтерських рухів, розвитком горизонтальних форм взаємодії та формуванням нових моделей суспільної мобілізації.

Актуальність дослідження обумовлена тим, що навіть за наявності певних правових гарантій ефективна діяльність громадянських інституцій ускладнюється рядом проблем: політичною нестабільністю, дефіцитом довіри до державних інституцій, недостатнім рівнем правової культури. В умовах воєнного стану ці виклики набувають особливої гостроти, оскільки одночасно постає потреба в зміцненні демократичних практик, забезпеченні соціальної згуртованості та захисті базових прав і свобод людини.

Зазначено, що становлення громадянського суспільства в Україні потребує послідовного вдосконалення нормативно-правової бази, створення прозорих механізмів участі громадян в ухваленні політичних рішень, розширення інструментів публічного контролю та посилення інституційної спроможності громадських організацій. Водночас ключовим завданням є формування культури громадянської відповідальності, що ґрунтується на цінностях демократизму, верховенства права, солідарності та соціальної справедливості. Зроблено висновок, що подальший розвиток громадянського суспільства можливий лише за умови взаємного посилення політичних і правових чинників, що здатні забезпечити його сталість та ефективність у кризових обставинах.

СУЧАСНИЙ СТАН НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КІБЕРБЕЗПЕКИ

Н. Б. Новицька — 2026-02-19

На сьогодні склався новий всесвітній простір інформаційно-цифрової реальності, що співіснує із звичайною фізичною реальністю, але кардинально змінює звичні політичні, економічні й суспільні відносини. Інформація все більше перетворюється на символ політичного впливу й економічного процвітання, стає феноменом геополітичного рангу.

Так, геополітичний авторитет держав на міжнародній арені, його можливості впливати на світові події тепер залежать не тільки від економічної та військової могутності. Усе більшого значення набувають не силові, а інформаційні чинники. За цих умов зростають кіберзагрози національній інформаційній інфраструктурі, відбуваються кібератаки на фінансово-банківську сферу, поширюються акти кібертероризму в глобальній інформаційній мережі з метою підриву традиційних підвалин націй і народів.

Одним з основних джерел загроз національній і міжнародній кібербезпеці залишається російська агресивна політика, яка активно реалізує концепцію інформаційного протиборства, базовану на поєднанні деструктивних дій у кіберпросторі та інформаційно-психологічних операцій, механізми якої активно застосовуються в гібридній війні проти України. Така деструктивна активність створює реальну загрозу вчинення актів кібертероризму й кібердиверсій стосовно національної інформаційної інфраструктури.

У цьому контексті особливого значення набуває формування стійкої системи кіберграмотності населення, зокрема молоді, яка є найбільш активним користувачем цифрових технологій. Освітні програми мають містити компоненти цифрової безпеки, критичного мислення, розпізнавання дезінформації та основ правового регулювання кіберпростору. Такий підхід сприятиме не лише підвищенню рівня національної кіберстійкості, а й формуванню свідомого громадянства, здатного протистояти інформаційним загрозам у новій реальності.

Вжиття заходів щодо ефективної протидії кіберзагрозам, кібертероризму та іншим кіберзлочинам потребує ґрунтовного дослідження відповідного нормативно- правового забезпечення та його вдосконалення.

ГЕНЕЗИС ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ МИРУ ТА БЕЗПЕКИ ЛЮДСТВА В УКРАЇНІ

О. В. Чернецька — 2026-02-19

Стаття присвячена дослідженню генезису правової охорони миру та безпеки людства в Україні. Актуальність теми зумовлена сучасними викликами міжнародного миру, зокрема збройною агресією проти України, що вимагає впровадження ефективних механізмів правового реагування на кримінальні правопорушення проти миру та безпеки людства.

У статті здійснено аналіз історичного розвитку правових норм від радянських підходів до сучасного міжнародного кримінального права, зокрема інтеграції положень Римського статуту Міжнародного кримінального суду в національне законодавство. Визначено основні періоди розвитку правової охорони миру в Україні: радянський період, період становлення незалежності й сучасний період воєнної агресії та активної імплементації міжнародних стандартів.

Розглянуто стан сучасного законодавства, що передбачає класифікацію кримінальних правопорушень проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, а також проблеми й недоліки його застосування. Встановлено, що серед основних проблем є неузгодженість національних норм із міжнародними стандартами, недостатньо чітке визначення складових окремих кримінальних правопорушень, а також потреба в посиленні міжнародного співробітництва для ефективного розслідування та судового розгляду. До перспектив удосконалення віднесено імплементацію нових положень міжнародного права, розвиток системи підготовки правоохоронних органів для роботи з міжнародними нормами, а також посилення співпраці з міжнародними судовими й правозахисними інституціями.

У статті підкреслюється, що подальший розвиток правової охорони миру та безпеки людства в Україні потребує комплексного міждисциплінарного й міжнародного підходу, що сприятиме ефективному захисту національних і міжнародних інтересів та інтеграції України в світовий правовий простір.

ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ ЯК ПРОЯВ ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ

В. С. Шилінгов — 2026-02-19

Стаття присвячена питанням зловживання правом, які й досі є актуальними, незважаючи на численні наукові дослідження (дисертаційні та монографічні) з цього приводу. Проблема зловживання правом залишається дискусійною, триває полеміка з багатьох питань як доктринального, так і суто практичного спрямування. Таке становище можна пояснити недостатнім ступенем розробки зазначеної проблеми на галузевому та загальнотеоретичному рівнях, що не сприяє формуванню узгодженого уявлення про природу й сутність цього явища. Водночас кількість випадків зловживання правом невпинно зростає та розширюються сфери його прояву.

У статті наведені та проаналізовані аргументи багатьох дослідників, які мають різні погляди стосовно проблеми зловживання правом.

Проведене комплексне дослідження різних аспектів феномена зловживання правом, зроблені відповідні узагальнення та висновки стосовно його правової природи й сутності. Зокрема, автор звертає увагу на те, що, незважаючи на формальну відповідність нормам права, зазначене діяння суперечить призначенню права, порушує його принципи, що робить його недопустимим з погляду інтересів як окремої особи, так і суспільства загалом. Зловживання правом переслідує нелегітимну мету, здійснюється в нелегітимний спосіб і лише прикривається легальним суб’єктивним правом. Інакше кажучи, зловживання правом являє собою недопустиме (нелегітимне) діяння, прикрите «тонкою вуаллю» легальності, що не позбавляє його протиправного характеру.