Ірпінський юридичний часопис

ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА МАЙНО, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Т. Й. Білоус — 2026-05-15

Збройна агресія проти України та тимчасова окупація частини її територій зумовили масштабні порушення права приватної, комунальної та державної власності. Майно громадян і юридичних осіб, що залишилося на окупованих територіях, зазнає ризику незаконного відчуження, знищення, пошкодження або використання без згоди власників. В умовах обмеженого доступу до таких територій ускладнюється здійснення правомочностей володіння, користування та розпорядження майном, а також реалізація ефективних механізмів судового захисту й виконання судових рішень. Додатковими викликами є відсутність повної фіксації шкоди, проблеми доказування, колізії юрисдикцій та потреба у відшкодуванні збитків за рахунок держави-агресора.

Метою статті є комплексний аналіз національних і міжнародно-правових механізмів захисту права власності на майно, що залишилося на тимчасово окупованих територіях, визначення наявних прогалин у правовому регулюванні та формулювання практичних рекомендацій щодо вдосконалення законодавства й правозастосовної практики.

У процесі дослідження використано діалектичний, формально-юридичний, системно-структурний і порівняльно-правовий методи. Було здійснено аналіз положень Конституції України, норм цивільного законодавства, спеціальних законів щодо правового режиму тимчасово окупованих територій, а також практики національних судів і міжнародних інституцій. Окрему увагу приділено узагальненню судової практики щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії.

Під час дослідження встановлено, що чинне законодавство України формально гарантує непорушність права власності навіть в умовах окупації, однак механізми його реалізації залишаються недостатньо ефективними. Також було виявлено проблеми з ідентифікацією обсягу завданої шкоди, збором доказів і доступом до правосуддя для осіб, які втратили контроль над майном, проаналізовано можливості компенсації шкоди через національні суди, міжнародні судові інстанції та спеціальні компенсаційні механізми. Крім того, було обґрунтовано потребу в створенні єдиного державного реєстру пошкодженого та втраченого майна, удосконаленні процедур дистанційного доказування, а також активізації міжнародно-правових інструментів притягнення держави-агресора до відповідальності.

Можна зробити висновок, що ефективний захист права власності на майно, яке залишилося на окупованих територіях, потребує комплексного підходу, що поєднує національні й міжнародні механізми. Основні пропозиції полягають у тому, щоб законодавчо закріпити спрощену процедуру фіксації факту втрати або пошкодження майна, розширити можливості електронного правосуддя для постраждалих осіб, забезпечити інтеграцію національних реєстрів із міжнародними компенсаційними механізмами. Також можна розробити державну програму попереднього відшкодування шкоди з подальшим регресним стягненням із держави-агресора, удосконалити інформаційно-правову підтримку громадян щодо способів захисту їхніх майнових прав. Реалізація зазначених заходів сприятиме зміцненню гарантій права власності та відновленню порушених прав осіб, які постраждали внаслідок окупації.

СПАДКОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ТЕОРІЯ ТА СУДОВА ПРАКТИКА

Л. І. Горпинич — 2026-05-15

У статті здійснено дослідження особливостей застосування правових норм, які регулюють спадкові правовідносини, у судовій практиці в умовах воєнного стану.

Стаття базується на положеннях нормативно-правових актів, матеріалах наукових видань, результатах правозастосовної діяльності. У процесі дослідження використовувалися наукові методи аналізу й синтезу, порівняння та узагальнення.

Визначено, що в умовах оновлення цивільного законодавства та дії правового режиму воєнного стану особливо важливим є врегулювання нових проявів сталих правових явищ у сфері спадкових правовідносин, зважаючи на збалансованість публічно-правових та приватноправових інтересів і вироблення механізму захисту законних прав учасників спадкових правовідносин на основі поєднання положень чинного законодавства та результатів правозастосовної діяльності.

Визнаючи стабільність базових інститутів спадкового права в період дії правового режиму воєнного стану, водночас встановлено внесення змін до законодавства, яке регулює спадкові правовідносини, щодо місця відкриття спадщини, строків для прийняття спадщини, особливостей прийняття спадщини окремими категоріями спадкоємців, спадкування права на земельну ділянку, спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди, сплати неустойки та отримання компенсації, відумерлості спадщини, оформлення права на спадщину.

Розкрито значення судової практики як індикатора об’єктивності та повноти положень чинного законодавства, яке регламентує спадкові правовідношення. Доведено важливість узагальнень результатів судової практики для створення умов у вирішенні питань, які потребують встановлення правової визначеності для єдиного розуміння та однакового застосування правових норм у правозастосовній діяльності.

Резюмовано, що спадкові правовідносини мають специфічні, характерні лише для них, особливості, а саме: спадкове право як підгалузь цивільного права породжує відносини майнового характеру між учасниками спадкових правовідносин; підставою виникнення спадкового правовідношення є сукупність юридичних фактів, а не один юридичний факт; суб’єктом спадкових відносин є спадкоємець (спадкоємці) з моменту відкриття спадщини; зміст спадкових відносин поєднує права та обов’язки учасників цих відносин; правову основу регулювання спадкових правовідносин формують Конституція як основний Закон України, ЦК України та акти, які складають цивільне законодавство (закони, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України) та які не повинні протирічити положенням ЦК України.

Акцентовано увагу на тому, що під час дії воєнного стану до законодавства, яке регулює спадкові відносини, були внесені певні зміни з метою адаптації правових норм до нових умов – правового режиму воєнного стану, який вводиться в умовах збройної агресії, небезпеки державній незалежності України та її територіальній цілісності. Встановлено, що внесення актуальних змін до чинного законодавства обумовлено застосуванням узагальнень судової практики як результат тісної взаємодії правників-науковців, правників-практиків та суб’єктів правотворчої діяльності.

ВІДУМЕРЛА СПАДЩИНА НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМАТИКА ВИЗНАННЯ

А. О. Мілевська — 2026-05-15

Унаслідок довготривалого повномасштабного вторгнення російських військ та окупації значної частини території України на цих територіях виникає правова невизначеність щодо долі майна, яке не було прийнято спадкоємцями або щодо якого такі спадкоємці відсутні. За мирних обставин дієвим інструментом введення відповідного майна до господарського обороту та захисту публічних інтересів слугує інститут відумерлості майна. Проте чинне законодавство України не містить спеціальних норм щодо застосування цього інституту в умовах тимчасової окупації, що породжує системні правові прогалини та практичні труднощі, подолання яких є важливим завданням як для законодавця, так і для правової науки.

Під час дослідження використовувались загальнонаукові та спеціально-юридичні методи, зокрема: діалектичний метод; системно-структурний метод; формально-юридичний метод; порівняльно-правовий метод.

Встановлено, що інституту відумерлості спадщини притаманна складність правозастосування й відсутність уніфікованих підходів щодо його визначення; виявлено, що процес правонаступництва щодо відумерлої спадщини характеризується особливостями, які не є типовими для спадкування за законом чи за заповітом: обов’язковість набуття виключно в судовому порядку; особливий суб’єктний склад, неможливість відмови від спадщини з боку територіальної громади; здійснено аналіз можливостей органу місцевого самоврядування щодо формування доказової бази для подання заяви про визнання відумерлою спадщини, що міститься на тимчасово окупованій території за категоріями: час і місце відкриття спадщини, виявлення майна та належність його померлому, відсутність спадкоємців.

Визнання спадщини на окупованих територіях відумерлою є не лише практично неможливим через відсутність належної доказової бази, а й може бути передчасним. Відумерлість спадщини може бути застосована не раніше ніж спадкоємець отримає реальну можливість реалізувати своє право, тобто після деокупації. Відповідно, пропонується встановити, що строк подання органом місцевого самоврядування заяви про визнання спадщини відумерлою починає перебіг через шість місяців після деокупації відповідної території.

ЕЛЕКТРОННЕ СУДОЧИНСТВО В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПРОБЛЕМИ ДОКАЗУВАННЯ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ РІВНОСТІ

Н. Б. Новицька — 2026-05-15

Стаття присвячена аналізу основних тенденцій цифрової трансформації цивільного судочинства. У ній розглянуто процес упровадження цифрових технологій у систему цивільного судочинства України та досліджено, як умови воєнного стану вплинули на розвиток електронного правосуддя. Окрему увагу приділено перевагам функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, серед яких економія часу та ресурсів, оперативний доступ до матеріалів справи, посилення відкритості судового процесу та мінімізація необхідності особистих візитів до суду.

Водночас у статті окреслено ключові недоліки та труднощі сучасного електронного судочинства, зокрема недостатнє фінансування, нестача технічного оснащення та нестабільність роботи окремих підсистем ЄСІТС. Також визначено перспективні напрями подальшого розвитку системи, серед яких удосконалення функціонування підсистем «Електронний кабінет», «Електронний суд» та відеоконференцзв’язку, а також створення нових підсистем.

Зроблено висновок, що сучасний етап розвитку правосуддя в Україні демонструє активну цифрову трансформацію, що проявляється у впровадженні електронного судочинства, ЄСІТС, електронних кабінетів та можливості дистанційної участі в засіданнях. Це підвищує ефективність, прозорість і доступність судової системи, проте водночас виявляє проблеми з автентичністю електронних доказів, відсутністю уніфікованих процедур їхнього подання та нерівним рівнем технічної готовності сторін. Для забезпечення справедливості процесу потрібно вдосконалення законодавства, вироблення стандартів роботи з електронними матеріалами та підвищення цифрової компетентності учасників. Грамотне використання електронних інструментів сприятиме зміцненню довіри до судової влади та забезпеченню рівного доступу до правосуддя в умовах цифрової епохи.

ЕКСПЕРТНИЙ ВИСНОВОК ЯК ЄДНІСТЬ ФОРМ І ЗМІСТУ

І. Д. Северин — 2026-05-15

У статті досліджено проблематику єдності змісту і форми висновку експерта в цивільному процесі України. Зазначено, що ця проблематика є предметом постійного наукового інтересу у вітчизняній та зарубіжній доктрині. А її актуальність зумовлена необхідністю забезпечення можливості верифікації (перевірки) судом та учасниками процесу як самого ходу експертного дослідження, так і його кінцевого результату.

У статті проаналізовано категорію «зміст» через методологію, формальну логіку, теорію пізнання й філософську науку. Окрему увагу приділено аналізу форми висновку експерта та її співвідношення зі змістом. Унаслідок цього зроблено висновок, що зміст визначає юридичну силу висновку експерта, зумовлює його правові наслідки та значення для учасників процесу, тоді як форма є способом його зовнішнього вираження та процесуальної реалізації.

З’ясовано також, що нормативно визначена структурна форма висновку експерта виконує важливу процесуальну функцію в механізмі доказування в цивільному процесі. Її дотримання забезпечує можливість здійснення судом та учасниками процесу повноцінної перевірки висновку експерта як засобу доказування, зокрема щодо його належності, допустимості та достовірності.

Підтверджено, що структурована форма висновку експерта дає змогу простежити логічну побудову, внутрішню узгодженість і послідовність змісту й установити причинно-наслідковий зв’язок між вихідними даними, перебігом дослідження, використаними методами, отриманими результатами та сформульованими висновками експерта. У такий спосіб забезпечується можливість перевірки обґрунтованості отриманих результатів як судом, так і сторонами процесу, що безпосередньо пов’язано з реалізацією принципу змагальності та гарантіями справедливого судового розгляду.

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА В УМОВАХ СУЧАСНОЇ ВІЙНИ: УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД ТРАНСФОРМАЦІЇ СТАНДАРТІВ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЖИТТЯ

Н. А. Сердюк — 2026-05-15

З початком повномасштабного вторгнення рф 24 лютого 2022 року правова система України зіткнулася з викликами, що не мають аналогів у світовій практиці. Ключовою проблемою стало забезпечення абсолютності права на життя, гарантованого ст. 27 Конституції України, в умовах тотальної загрози національній безпеці. Традиційні механізми охорони прав людини виявилися недостатньо адаптованими до умов великої війни та масованих атак на цивільне населення. Виник дисонанс між нормативним визнанням життя найвищою цінністю та спроможністю державних інститутів виконувати позитивні зобов’язання щодо превентивного захисту та евакуації. Питання відповідальності посадових осіб за бездіяльність у забезпеченні охорони життя набуло характеру критичної суспільної потреби, що вимагає негайного теоретичного переосмислення та законодавчого врегулювання.

Методологічну основу становить сукупність загальнонаукових і спеціальних юридичних методів. За допомогою діалектичного методу досліджено динаміку розвитку права на життя від природної сутності до позитивного нормотворення. Системно-структурний метод дав змогу проаналізувати місце права на життя в ієрархії конституційних цінностей. Порівняльно-правовий метод застосовано під час зіставлення національних норм із міжнародними стандартами (Загальною декларацією прав людини, ЄКПЛ). Метод аналізу судової практики використано для вивчення рішень ЄСПЛ і вироків національних судів щодо воєнних злочинів та службової недбалості.

Доведено, що право на життя в умовах війни зберігає абсолютний характер, що підтверджується ст. 64 Конституції України. Встановлено трансформацію позитивного обов’язку держави: він вимагає від влади активної діяльності з мінімізації ризиків для цивільних (організація евакуації, доступ до укриттів). Проаналізовано роль Кримінального кодексу України як інструменту посиленої превенції, де воєнний стан є кваліфікувальною ознакою, що підвищує міру відповідальності за злочини проти особи. Виявлено, що рішення Великої Палати ЄСПЛ 2024 року в справах проти рф створюють новий міжнародний стандарт оцінювання відповідальності держави-агресора, що має бути інтегрований у національну стратегію захисту прав.

Констатовано, що український досвід є унікальним прецедентом для оновлення міжнародного гуманітарного права. Пропозиції авторів охоплюють: 1. Деталізацію персональної відповідальності керівників органів влади та ВЦА за зрив планів евакуації або неналежне утримання об’єктів цивільного захисту в умовах бойових дій; 2. Внесення змін до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» щодо обов’язкового аудиту безпекових заходів у прифронтових зонах для виявлення ризиків до настання трагічних наслідків; 3. Розробку національного механізму імплементації рішень ЄСПЛ для стягнення репарацій та притягнення до відповідальності виконавців на рівні національних судів; 4. Визнання захисту права на життя пріоритетним компонентом Стратегії національної безпеки зі щорічним моніторингом адаптації правових норм до методів сучасної війни.

ЕКОЦИД У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ЗЛОЧИНІВ: ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ

М. Ф. Анісімова — 2026-05-15

У статті досліджено питання доцільності розширення наявного в міжнародному праві переліку міжнародних злочинів за рахунок внесення в нього визначення екоциду як окремого міжнародного злочину. Здійснено аналіз наявних проблем зі змістовним наповненням поняття «екоцид» (зокрема, чіткого визначення кваліфікаційних критеріїв (ознак) цього злочину), зважаючи на серйозну загрозу (інколи до повної їхнього втрати) природним екосистемам загалом та їхнім компонентам, які не здатні відновлюватися самостійно, ризики виникнення надзвичайних екологічних ситуацій, які збільшилися на порядок у сучасних умовах руйнівного впливу на навколишнє природне середовище за рахунок різкої зміни параметрів довкілля у зв’язку з критичною кількістю чинників впливу, активізованих агресивною війною росії проти України, та втрату біорізноманіття в межах держави, що має масштабний негативний вплив на стан довкілля. У зазначеному контексті розглянуто його вплив на процес формування дієвого міжнародного механізму притягнення до відповідальності міжнародних злочинців для забезпечення дії принципу невідворотності покарання як одного із стабілізувальних елементів підтримання світового правопорядку, забезпечення екологічної безпеки та сталого розвитку.

Обґрунтовано думку про потребу в криміналізації злочину екоциду в міжнародному праві через внесення його до переліку видів міжнародних злочинів, перелічених у Римському статуті Міжнародного кримінального суду (далі – МКС), оскільки затримка виконання цього нагального завдання фактично «за замовченням унормовує (припускає)» можливість уникнення міжнародної відповідальності для тих осіб, які вже вчинили діяння, що за своєю природою можуть бути кваліфіковані як екоцид.

Висловлено переконання у важливості продовження досліджень зазначеної проблематики в контексті формування нової парадигми міжнародного права, в якій екологічна безпека розглядатиметься як ключовий елемент глобального миру та сталого розвитку, що, безумовно, сприятиме й забезпеченню успішного післявоєнного відновлення України.

СТАНОВЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ПРОТИДІЇ КОНТРАБАНДІ В УКРАЇНІ

С. В. Камінський — 2026-05-15

У статті проаналізовано історичні аспекти становлення механізмів протидії контрабанді в Україні. Зазначено авторський підхід сучасних науковців щодо протидії досліджуваним правопорушенням як складова міжнародної співпраці в нормативно-правовому, багатосторонньому та організаційно-правовому аспектах. Вказується, що надана характеристика правовим інструментам на сучасному етапі протидії цим правопорушенням має стати в нагоді суб’єктам такої діяльності.

Наголошено, що за часи існування КК України було проведено чимало наукових розробок і досліджень проблеми кримінально-правового регулювання контрабанди та запобігання їй, однак наукових розробок міждисциплінарного характеру стосовно кримінально-правового та кримінологічного аналізу контрабанди в Україні у вітчизняній науці поки що не здійснено. Крім того, в окреслених дослідженнях не вирішено ряд фундаментальних завдань, що знайшли своє втілення в сучасній практиці кримінально-правового регулювання кримінального правопорушення, передбаченого ст. 201 та 305 КК України, його сучасній кримінологічній характеристиці, а також ефективних механізмів протидії цьому негативному явищу.

Зазначається, що протидія вчиненню контрабанди в Україні потребує також об’єктивного підходу, що передбачає необхідність вивчення причин і умов, що провокують таке правопорушення.

У такому розумінні значимим є судження вчених про те, що підґрунтям будь-якого дослідження є загальнофілософські підходи: це й основні принципи, закони та категорії діалектики, й системний підхід, який є загальнонауковою основою кожного дослідження, що робить його застосування опосередкованим до всієї галузі знань і такою, що використовують у всіх сферах науки, техніки й управління, які потрібні для пошуку ефективних механізмів протидії контрабанді.

Вказується, що в міжнародній кримінології також, частково вважають, що єдність наукового пошуку найкраще наповнює саме системний підхід.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: ПРОБЛЕМИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

О. М. Бодунова — 2026-05-15

У статті здійснено комплексний науковий аналіз права на справедливий суд у кримінальному процесі України крізь призму міжнародно-правових стандартів та практики Європейського суду з прав людини. Розкрито зміст статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та визначено її ключові елементи, серед яких незалежність і безсторонність суду, змагальність і рівність сторін, розгляд справи впродовж розумного строку, презумпція невинуватості, забезпечення ефективного права на захист і належна мотивація судових рішень.

Особливу увагу приділено значенню Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як основного міжнародного документа, що визначає стандарти справедливого правосуддя та має пряму дію в національній правовій системі України.

Наголошено, що практика Європейського суду з прав людини є джерелом тлумачення положень Конвенції та є обов’язковою для врахування національними судами під час здійснення правосуддя. У цьому контексті підкреслено потребу в системному застосуванні правових позицій ЄСПЛ у кримінальному провадженні з метою забезпечення реального, а не формального дотримання стандартів справедливого суду.

Проаналізовано правові позиції ЄСПЛ у справах «Delcourt v. Belgium» (Делкур проти Бельгії), «Kudła v. Poland» (Кудла проти Польщі), «Salduz v. Turkey» (Салдуз проти Туреччини), «Piersack v. Belgium» (П’єрсак проти Бельгії), «Barberà, Messegué and Jabardo v. Spain» (Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії), «Taxquet v. Belgium» (Таке проти Бельгії), які стали підґрунтям формування сучасних стандартів справедливого кримінального провадження.

Окрему увагу приділено проблемам імплементації зазначених стандартів у національне законодавство та правозастосовну практику України. Визначено основні невирішені питання, зокрема надмірну тривалість кримінальних проваджень, недостатню аргументованість окремих судових рішень, проблеми забезпечення реальної процесуальної рівності сторін та доступу до адвоката з моменту фактичного затримання. Обґрунтовано потребу в подальшому вдосконаленні кримінального процесуального законодавства
з урахуванням практики ЄСПЛ і посилення гарантій незалежності суду. Зроблено висновок, що ефективна реалізація права на справедливий суд є визначальною умовою утвердження принципу верховенства права та зміцнення довіри до судової влади в Україні.

МІЖНАРОДНА ВЗАЄМОДІЯ ТА ПРАВОВА ДОПОМОГА ПІД ЧАС ПРОВАДЖЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ

П. Ю. Кравчук — 2026-05-15

Стаття присвячена дослідженню міжнародної взаємодії та надання правової допомоги під час провадження процесуальних дій у кримінальному процесі. Міжнародна правова допомога розглядається як важливий інструмент забезпечення ефективності досудового розслідування та судового розгляду в справах за участю різних держав, що дає змогу здійснювати допити, огляди, обшуки та інші процесуальні дії за межами національної юрисдикції на основі міжнародних договорів і принципу взаємності.

У роботі акцентовано увагу на потребі в забезпеченні процесуальних гарантій прав осіб, які беруть участь у виконанні міжнародних доручень, зокрема підозрюваних, обвинувачених і свідків. Підкреслюється, що відсутність єдиних доктринальних підходів до розуміння кримінальних процесуальних гарантій у сфері міжнародної правової допомоги ускладнює їхнє практичне застосування та може призводити до порушення прав людини. У цьому контексті особливого значення набуває формування уніфікованих стандартів захисту прав учасників процесу та узгодження національних процедур із міжнародними вимогами.

Окрему увагу приділено ролі адвоката під час виконання процесуальних дій у межах міжнародної правової допомоги. Обґрунтовується, що участь адвоката є ключовою гарантією дотримання прав і законних інтересів особи в умовах транскордонних процедур, де можливі колізії між правовими системами різних держав. Адвокат виконує не лише захисну, а й координаційну функцію, сприяючи законності та процесуальній справедливості.

У статті також висвітлюються сучасні виклики міжнародної правової допомоги, пов’язані з цифровізацією кримінального провадження та використанням віртуальних активів як доказів. Показано, що особливості їх правового визначення й доказування істотно впливають на ефективність міжнародного співробітництва. Зроблено висновок, що міжнародна правова допомога є динамічним правовим механізмом, який потребує постійного вдосконалення нормативного регулювання та практики з урахуванням розвитку цифрових технологій і транснаціональної злочинності.

НЕВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ НСРД: РЕЖИМ, ЗНИЩЕННЯ, КОНТРОЛЬ

В. О. Романов — 2026-05-15

Негласні слідчі (розшукові) дії (далі – НСРД) передбачають негласне втручання в приватне життя. За таких умов особа, щодо якої здійснюється втручання, не має змоги одразу перевірити його законність або скористатися процесуальними гарантіями. Тому приватність залежить не лише від того, чи були НСРД належно санкціоновані, а й від того, що стається з отриманими матеріалами далі: як їх відбирають, де і як зберігають, хто має доступ, чи можливе повторне використання та за яких процедур дані стають реально недоступними. Водночас значна частина відомостей, зібраних під час НСРД, не набуває доказового значення або не долучається до провадження, але все одно може існувати як документ, річ, носій тощо.

У цифровому середовищі небезпека пов’язана не тільки зі збереженням, а й зі здатністю даних «відтворюватися» через дублікати й службові сліди – резервні копії, журнали доступу, синхронізовані сховища. До того ж у багатьох системах «видалення» є радше логічною операцією: зміст може залишатися в інших шарах зберігання або в резервних контурах. Отже, знищення має спиратися на перевірювані процедури, а не на одну технічну дію.

Мета статті – розкрити зміст спеціального режиму невикористаних матеріалів НСРД, окреслити типові ризики його реалізації в умовах цифровізації та запропонувати прикладні рішення, що підвищують підзвітність і роблять знищення фактичним. Для цього застосовано формально-юридичний аналіз приписів щодо знищення, заборони стороннього доступу й використання, повернення речей / документів і повідомлення осіб; системний підхід до гарантій приватності; а також функціональний аналіз організаційно-технічних бар’єрів (рольовий доступ, аудит, контроль копіювання й експорту). Використано підходи ЄСПЛ і висновки досліджень про безпечне видалення даних та надійність цифрових доказів.

Запропоновано типологію невикористаних матеріалів НСРД (протоколи / додатки; носії; речі та документи; похідні матеріали) і показано, що спеціальний режим має охоплювати весь обіг чутливих даних, а не обмежуватися питанням їхнього доказового статусу. У цифровому контексті «знищення» доцільно трактувати як доведений стан фактичної недоступності змісту та припинення обігу даних; цього не досягти без інвентаризації місць зберігання, обліку копій і резервів та належного документування виконання. Так само заборони стороннього використання працюють лише тоді, коли
їх підкріплено механізмами контролю – розмежуванням ролей, логуванням, аудитом, обмеженням копіювання та експорту.

Як прикладні рішення, запропоновано мінімальний стандарт реквізитів постанови прокурора про знищення (ідентифікація об’єктів без розкриття змісту; місця зберігання; окремий блок щодо копій / резервів; строк; відповідальні; спосіб контролю), уніфікований акт знищення цифрових даних із фіксацією охоплення резервів / синхронізацій, а також формалізацію повернення майна через акт приймання-передачі із зазначенням долі копій. Окремо наголошено на регулярних аудитних процедурах доступу до чутливої інформації як базовому стандарті підзвітності.

ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНИМ КРИМІНАЛЬНИМ СУДОМ У ПИТАННІ ВИКОНАННЯ ПРОХАННЯ ПРО АРЕШТ ТА ПЕРЕДАЧУ ОСОБИ

М. І. Смирнов — 2026-05-15

У статті досліджується порядок виконання прохання про арешт і передачу особи та фактичної передачі до Міжнародного кримінального суду.

Звертається увага на те, що передача осіб до Міжнародного кримінального суду базується на принципі вертикального співробітництва, що потребує чіткого розмежування повноважень між національними правоохоронними та судовими органами й міжнародними судовими інституціями.

Встановлено наявність ряду нормативних колізій і правових прогалин, що можуть суттєво обмежити ефективність взаємодії України з Міжнародним кримінальним судом у питанні виконання прохання про арешт і передачу особи.

Стверджується, що правову основу для виконання прохань Міжнародного кримінального суду про арешт і передачу особи забезпечують ст. 631–633 КПК України та ст. 59, 89, 91 Римського статуту. Проте між ними є певні відмінності щодо регулювання зазначеного порядку.

Зазначається, що порядок національної процедури виконання прохання Міжнародного кримінального суду про арешт і передачу особи має певні особливості.

Звертається увага на недоліки редакції ст. 632 КПК України, які можуть вплинути на ефективність її реалізації, зокрема: 1) затримка розгляду питання про тимчасове звільнення особи; 2) залежність слідчого судді від рекомендацій Міжнародного кримінального суду; 3) відсутність оскарження ухвали слідчого судді; 4) повторне застосування запобіжного заходу.

Доводиться теза, що передбачений ст. 633 КПК України порядок організації передачі особи до Міжнародного кримінального суду має певні недоліки, що створюють ризики для швидкого та належного виконання передачі особи та можуть порушувати права осіб, до яких застосовується зазначена процедура, зокрема: 1) невизначеність процедури передачі особи; 2) невизначеність строків передачі особи; 3) невизначеність строку відкладання передачі особи.

Наголошується, що гармонізація Кримінального процесуального кодексу України
із положеннями Римського статуту в частині арешту та передачі осіб є не лише міжнародним зобов’язанням, а й вагомою умовою для забезпечення невідворотності покарання за найтяжчі злочини, що викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства.

Стверджується, що ратифікація Римського статуту вимагає від України переходу від формального визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду до створення дієвого процесуального механізму взаємодії в питанні виконання прохання про арешт та передачу особи до Міжнародного кримінального суду.

ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ: ВІД КЛАСИЧНИХ ПІДХОДІВ ДО СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ

К. С. Лісова — 2026-05-15

У статті досліджено еволюцію концепції відповідальності держав у міжнародному праві від класичних доктринальних підходів до сучасних концептуальних трансформацій. Проаналізовано історичний розвиток інституту міжнародно-правової відповідальності держав, процес його кодифікації та роль міжнародних судових органів у формуванні сучасної практики застосування норм міжнародного права. Особливу увагу приділено сучасним викликам для інституту відповідальності держав, зокрема проблемам атрибуції державної відповідальності за кібероперації, діяльності недержавних акторів, а також питанням екологічної відповідальності та відповідальності за порушення міжнародного гуманітарного права.

Обґрунтовується теза про поступову трансформацію класичної моделі міжнародно-правової відповідальності, що базувалася на двосторонніх відносинах між державами, у більш комплексну систему відповідальності перед міжнародним співтовариством загалом. Доведено, що сучасний етап розвитку міжнародного права характеризується розширенням сфер застосування відповідальності держав, посиленням ролі міжнародних судових механізмів і формуванням нових підходів до визначення суб’єктів відповідальності.

На основі аналізу міжнародно-правових актів, наукових досліджень та судової практики зроблено висновок про необхідність подальшого розвитку механізмів реалізації міжнародно-правової відповідальності держав з урахуванням сучасних глобальних викликів.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ КОНТРОЛЮ Й НАГЛЯДУ В СФЕРІ СТАНДАРТИЗАЦІЇ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

І. В. Паризький — 2026-05-15

Стаття присвячена дослідженню питань контролю й нагляду у сфері стандартизації та їх особливостей. Визначено, що особливості державного контролю у сфері стандартизації в Україні обумовлюються правовим становищем національного органу стандартизації. Таким органом є Державне підприємство «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» (далі – ДП «УкрНДНЦ»), до повноважень якого належить організація та координація діяльності щодо розроблення, прийняття, перевірки, перегляду, скасування національних стандартів, підготовка та затвердження програми робіт з національної стандартизації тощо. Встановлено, що державний контроль у сфері стандартизації здійснює Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України. Цей контроль має подвійну правову природу. З одного боку, він полягає в контролювальних повноваженнях зазначеного міністерства щодо ДП «УкрНДНЦ» як уповноваженого державою власника щодо належного їй майна, з іншого – полягає у виконанні профільним міністерством виключно контрольних повноважень у стандартизації як певній сфері правовідносин. Досліджено особливості державного контролю у сфері стандартизації, які полягають у тому, що він: 1) має свої особливості за предметною сферою діяльності; 2) є контролем з боку виконавчої влади; 3) є відомчим контролем; 4) має підконтрольним об’єктом дотриманням ДП «УкрНДНЦ» як національним органом стандартизації процедур у сфері стандартизації; 5) формами свого здійснення має погодження, проведення перевірки, скасування акта тощо; 6) за часом його проведення буває як попереднім, так і остаточним; 7) має свої особливості щодо напрямів втручання в діяльність ДП «УкрНДНЦ». Нагляд у сфері стандартизації в Україні здійснюється, зокрема, спеціально створеним наглядовим органом у сфері стандартизації зі складною правовою природою – Керівною радою ДП «УкрНДНЦ». Проведений аналіз правового становища Керівної ради встановив певну її схожість з наглядовими радами, що створюються в господарських товариствах. Відмінність між ними полягає в тому, що Керівна рада є органом нагляду, тоді як наглядові ради є органом контролю. Схожість полягає в тому, що в широкому своєму функціональному призначенні як Керівна рада, так і наглядові ради є органами забезпечення балансу інтересів.

ПОДАТОК НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ ЯК ЧИННИК ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА: УКРАЇНСЬКА МОДЕЛЬ І ПОЛЬСЬКИЙ ДОСВІД

В. В. Топчій — 2026-05-15

У статті досліджуються потенційні наслідки запровадження обов’язкової реєстрації платниками податку на додану вартість для фізичних осіб-підприємців, які працюють на спрощеній системі оподаткування. Зазначено, що з 2027 року в Україні планується запровадити законодавчу норму, що передбачає обов’язкову ПДВ-реєстрацію для підприємців з річним оборотом понад 1 млн грн. Ці зміни обумовлені потребою у виконанні міжнародних зобов’язань, зокрема в межах програми Extended Fund Facility МВФ, а також інтеграцією української податкової системи до норм Європейського Союзу.

У роботі проаналізовано польську модель адміністрування ПДВ як приклад збалансованого підходу до регулювання мікробізнесу, що поєднує встановлення реалістичних порогів, цифрові механізми податкового адміністрування та гнучкі умови для транскордонної торгівлі малого бізнесу. Проведено порівняльний аналіз податкових підходів у Польщі та Україні з урахуванням порогових значень, правового регулювання та економічної доцільності його запровадження в Україні.

У статті також висвітлюються ризики запровадження таких змін в українських умовах без належної цифрової інфраструктури, без запровадження спеціальних режимів або перехідного періоду. Зокрема, йдеться про можливу тінізацію бізнесу, збільшення податкового навантаження на підприємців із низькими прибутковими маржами, а також потенційне зменшення кількості зареєстрованих суб’єктів господарювання.

У результаті авторами сформульовано практичні висновки та пропозиції щодо вдосконалення нормативного врегулювання цього питання, зокрема: поступове підвищення порога для ПДВ-реєстрації, розробка спрощених електронних інструментів звітності, запровадження пільгових режимів для мікробізнесу, адаптованих до реалій перехідної економіки.

У статті також акцентується увага на правовому аспекті запровадження обов’язкової ПДВ-реєстрації для фізичних осіб-підприємців, що діють за спрощеною системою оподаткування. Аналізуються потенційні колізії між запланованими змінами та чинним законодавством, зокрема Податковим кодексом України, а також потреба у внесенні системних змін до підзаконних нормативно-правових актів. Особливу увагу приділено правовому врегулюванню спрощених механізмів ПДВ-обліку для малого бізнесу та узгодженню нововведень із європейськими нормами, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання в умовах інтеграції до спільного ринку ЄС.

ПОТЕНЦІАЛ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРОФЕСІЙНІЙ ПІДГОТОВЦІ ПРАВНИКІВ

О. В. Хмизова — 2026-05-15

Стрімкий прогрес у галузі штучного інтелекту (ШІ) докорінно змінює професійну юридичну практику і, як наслідок, перелік компетенцій, необхідних випускникам юридичних факультетів. У статті досліджується потенціал цифрових технологій – з акцентом на великих мовних моделях (LLM) та інструментах Legal Tech на базі ШІ – для модернізації професійної підготовки правників. На основі порівняльного аналізу української та зарубіжної наукової літератури й нормативно-правової бази в дослідженні визначено ключові тенденції трансформації, виявлено спільні риси та відмінності між дослідницькими традиціями, а також розроблено структуровану типологію застосування цифрових технологій у межах семи основних компонентів формування професійної особистості юриста. Результати підтверджують одностайність дослідників щодо провідної ролі ШІ та фіксують зростання залученості України – на практичному, академічному та інституційному рівнях – до процесів цифрової трансформації юридичної освіти. Запропоновано перспективну гібридну модель навчальної програми, що поєднує обов’язковий базовий модуль із цифрової грамотності та гнучкі міждисциплінарні спеціалізації, орієнтовані на запити ринку.

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ВИКЛИКИ ДІЯЛЬНОСТІ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ В УМОВАХ ВІЙНИ ТА ВОЄННОГО СТАНУ

О. І. Косілова — 2026-05-15

У статті здійснено комплексний аналіз трансформації міжнародного права соціальної безпеки в умовах воєнних конфліктів, глобальних економічних криз, міграційних процесів та цифрової трансформації суспільства. Досліджено інституційну роль міжнародних організацій у формуванні сучасної архітектури міжнародного соціального захисту та забезпеченні реалізації соціальних прав людини. Проаналізовано діяльність Організації Об’єднаних Націй, Міжнародного комітету Червоного Хреста, Міжнародної організації праці та Європейського Союзу як ключових суб’єктів міжнародно-правового регулювання у сфері соціальної політики.

Окрему увагу приділено проблемам ефективності міжнародних механізмів забезпечення соціальних гарантій, зокрема інституційним обмеженням, відсутності примусових інструментів впливу, політизації діяльності міжнародних структур та впливу механізму права вето в Раді Безпеки ООН на функціонування системи колективної безпеки.

Розкрито специфіку впливу повномасштабної збройної агресії проти України на національну систему соціального забезпечення та міжнародну гуманітарну співпрацю. Обґрунтовано потребу в модернізації міжнародних механізмів соціального захисту за допомогою цифровізації процедур координації та моніторингу, посилення підзвітності держав і вдосконалення правових інструментів відповідальності за порушення міжнародного гуманітарного права. Запропоновано концепцію створення координаційного наднаціонального механізму у сфері міжнародної соціальної політики як інструменту підвищення ефективності глобального управління.

Зроблено висновок, що подальший розвиток міжнародного права соціальної безпеки має ґрунтуватися на принципах справедливості, солідарності, суверенної рівності держав та пріоритетності захисту людської гідності в умовах глобальної нестабільності.

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА СТУДЕНТІВ-КЛІНІЦИСТІВ У ДІЯЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНИХ КЛІНІК: ПРОБЛЕМИ ДОТРИМАННЯ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Н. А. Лугіна — 2026-05-15

Стаття присвячена дослідженню особливостей дотримання норм професійної етики студентами-клініцистами в діяльності юридичних клінік. Актуальність теми зумовлена зростанням ролі юридичної клінічної освіти в системі підготовки майбутніх правників та необхідністю формування в них не лише професійних компетентностей, а й високих стандартів етичної поведінки. Авторами наголошується, що юридичні клініки забезпечують поєднання теоретичної підготовки студентів із практичною діяльністю, що дає змогу майбутнім юристам набувати досвіду правничого консультування, взаємодії з клієнтами та прийняття професійних рішень у реальних правових ситуаціях.

Проаналізовано зміст і значення професійної етики правника як системи моральних принципів, норм і правил поведінки, що регулюють правничу діяльність та спрямовані на забезпечення довіри суспільства до юридичної професії. Особливу увагу приділено специфіці застосування етичних стандартів у діяльності студентів-клініцистів, які, хоча формально ще не мають статусу практикуючих юристів, фактично беруть участь
у наданні правничої допомоги особам.

Визначено основні етичні ризики, що виникають у практичній діяльності студентів-консультантів юридичних клінік. Серед них виокремлено порушення принципу конфіденційності інформації клієнтів, можливі ситуації конфлікту інтересів, а також недотримання стандартів професійної комунікації. Обґрунтовано, що причинами виникнення таких порушень є передусім недостатній практичний досвід студентів, обмежені навички етичного аналізу професійних ситуацій та недостатній рівень інституційного регулювання окремих аспектів діяльності юридичних клінік.

Окрему увагу приділено ролі викладачів-кураторів і внутрішніх організаційних механізмів юридичних клінік у забезпеченні дотримання етичних стандартів. Наголошено на потребі в посиленні етичної складової юридичної освіти, впровадженні практико-орієнтованих методів навчання, аналізі етичних ситуацій та вдосконаленні внутрішніх процедур роботи юридичних клінік. Зроблено висновок, що формування в студентів здатності до самостійного етичного оцінювання професійних ситуацій є важливою передумовою підготовки відповідальних і доброчесних правників.

КОРЕЛЯЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ ТА ПРАВ ЛЮДИНИ В СУЧАСНОМУ МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

О. В. Чернецька — 2026-05-15

Стаття присвячена дослідженню взаємозв’язку міжнародного правопорядку та прав людини в сучасному міжнародному праві. Розглянуто наукові підходи до таких понять, як «світовий порядок», «міжнародний порядок», «міжнародний правопорядок», «права людини». У сучасних умовах міжнародних відносин проблеми забезпечення стабільності міжнародного правопорядку, в основу якого покладені основоположні принципи міжнародного права, зокрема й повага прав людини, потребують значних зусиль та активних правомірних дій держав як основних суб’єктів міжнародного права.

Взаємозв’язок між правами людини та міжнародним правопорядком розглядається як одна із фундаментальних характеристик сучасної системи міжнародно-правового регулювання. Ці два поняття становлять основу сучасного міжнародного права як нормативного регулятора системи міжнародних відносин у сучасному світі. У разі нехтування одного із цих явищ відбувається дисбаланс можливостей мирного співіснування, оскільки права людини можна реалізувати, забезпечити та захистити в умовах дотримання всіма суб’єктами принципів і норм міжнародного права, що, власне, і становить міжнародний правопорядок. Криза сучасного міжнародного правопорядку полягає не стільки у відсутності норм, скільки в недостатній ефективності інституцій і механізмів реалізації міжнародно-правової відповідальності.

ПРАВОВИЙ АКТ ЯК КОМПЛЕКСНА ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ

В. С. Шилінгов — 2026-05-15

Стаття присвячена дослідженню проблеми правових актів, що набуває особливої актуальності в контексті правової реформи в Україні. Попри значний обсяг наукових напрацювань у видовому та галузевому вимірах, проблема правових актів як цілісної правової категорії залишається недостатньо розробленою. Наявні в сучасній юриспруденції підходи здебільшого характеризуються методологічною роз’єднаністю та орієнтацією переважно на окремі різновиди актів, що зумовлює потребу в комплексному міжгалузевому дослідженні.

Пропонована стаття є спробою сформулювати універсальний підхід до розуміння та аналізу правових актів.

У статті обґрунтовується розгляд правового акта як комплексної правової категорії, що охоплює нормативні, індивідуальні та інтерпретаційні форми юридичної діяльності. Це дає змогу осмислення цього явища як: форми реалізації владних повноважень, інструменту комунікації держави із суспільством, структурного елемента механізму правового регулювання, тобто як універсальної форми юридичної діяльності.

Запропоновано модель використання категорії «правовий акт» у юридичній освіті. Адже для сучасного правника досить важливо орієнтуватися в складному масиві нормативно-правових актів, складати процесуальні документи, аналізувати судові рішення. Саме розуміння правового акта як універсальної форми юридичної діяльності є ключем для формування таких професійних навичок.