Ірпінський юридичний часопис

ЗМІНА ПАРАДИГМИ У СТРАТЕГІЇ ВИЖИВАННЯ (НА ПРИКЛАДІ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН). ЧАСТИНА 1: ПОСЛАБЛЕННЯ РЕГУЛЯТИВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ПРАВА

О. Є. Костюченко — 2024-10-07

Ця стаття розпочинає серію «Зміна парадигми у стратегії виживання (на прикладі соціально-трудових відносин)». Анонсована серія статей є спробою неупередженого погляду на стратегію виживання через реалізацією людиною її соціально-трудових прав у сучасних умовах розвитку суспільства. У пропонованій роботі розглядається вплив концепцій індивідуалізму та колективізму в задоволенні потреб індивіда. Окремо наголошується на необґрунтованості думки про неможливість належної реалізації основоположних прав людини і громадянами в силу відсутності фінансових та матеріальних ресурсів. Акцентується увага на тому, що українське суспільство не має належного історичного досвіду організації життєдіяльності в умовах ринкових відносин, що призводить до викривлення реальності, зокрема її правової складової. Зміна парадигми у стратегії виживання, зокрема через реалізацію соціально-трудових прав, розкривається в контексті ціннісної орієнтації суспільства, через що право частково втрачає свій регуляторний вплив, все частіше забезпечуючи дію права силою примусу. Зроблено висновок, про те, що зміна парадигми у стратегії виживання відбулась у силу фінансово-економічних проблем, а подекуди й зміни політичних інтересів окремих груп, унаслідок чого забезпечення фізіологічних та безпекових потреб сьогодні покладається або на самого індивіда, або на його родину чи близьке оточення. Обґрунтовується, що такий підхід є помилковим. Наголошується, що вирішення проблеми співвідношення права, а з тим і прав та свобод людини і громадянина, з фінансовими і ресурсними можливостями держави лежить у площині змісту та обсягу основоположних (буттєвих) прав і свобод людини. Анонсуючи наступну статтю у цій серії, зазначимо, що: 1) сутність та соціальне призначення трудового й соціального права, а з тим і соціально-трудових прав (зміст прав), є (мають бути) незмінними, що виражає прихильність суспільства, держави, соціальної групи тощо до цивілізаційних, демократичних, соціальних і правових цінностей, а обсяг прав – це кількісний вимір права, що може співвідноситися з матеріальною та ресурсною базою держави, суспільства чи людства загалом.

ПРИНЦИПИ ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНИХ ПРАВ, СВОБОД ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СТОРІН ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ПОРЯДКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Ю. Ю. Рябченко — 2024-10-07

Стаття присвячена розкриттю принципів захисту суб’єктивних прав, свобод та законних інтересів сторін виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства, визначенню на цій основі напрямів подальшого дослідження окресленої проблематики. Визначено, що, попри істотну відмінність способів захисту, вони мають багато спільних рис. По-перше, їх завданням є захист прав сторін виконавчого провадження. По-друге, усі вони здійснюються одним і тим самим суб’єктом (судом). По-третє, усі вони здійснюються в порядку цивільного судочинства та безпосередньо пов’язані з виконавчим провадженням. Вказане уможливлює виокремлення системи принципів захисту прав, свобод та законних інтересів сторін виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства. Обґрунтовано, що доцільно виділяти загальні та спеціальні принципи захисту прав, свобод та законних інтересів сторін виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства. Визначено, що загальні зумовлені принципами цивільного судочинства, виконавчого провадження, а також позиціями міжнародних суб’єктів, насамперед ЄСПЛ щодо здійснення виконавчого провадження. До загальних варто віднести такі принципи: верховенство права; обов’язковість виконання рішень; законність; диспозитивність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; справедливість, неупередженість та об’єктивність; гласність і відкритість. Доведено, що спеціальні принципи зумовлені специфікою діяльності щодо захисту судом прав сторін виконавчого провадження: доступність засобів захисту прав сторін виконавчого провадження; розумність строків; забезпечення права на оскарження актів виконавців; неприпустимість зловживання процесуальними правами. Визначено, що перспективний предмет подальших наукових досліджень становить надання характеристики конкретних спеціальних принципів захисту судом прав сторін виконавчого провадження.

ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НАУКОВОГО ВІДКРИТТЯ ЯК ОБʼЄКТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

В. А. Миколаєць — 2024-10-07

Стаття присвячена теоретичному дослідженню розвитку нормативного врегулювання суспільних відносин щодо порядку надання правової охорони науковим відкриттям, а також суспільних відносин, пов’язаних з встановленням, експертизою, реєстрацією та використанням наукових відкриттів. Зокрема, увага приділяється поняттю «творчість» та «творча інтелектуальна діяльність» людини, які є тісно пов’язаними з правом інтелектуальної власності; дослідженню наукової думки щодо регулювання відносин наукового відкриття як об’єкта права інтелектуальної власності; дослідженню всього масиву нормативних актів сучасності щодо прямого чи опосередкованого регулювання досліджуваних відносин. Здійснені висновки щодо відсутні комплексних досліджень наукового відкриття як об’єкта права інтелектуальної власності, так само відсутності спеціального законодавства, яке регулює відносини щодо наукового відкриття. Важливим у питанні еволюції правового регулювання наукового відкриття як окремого об’єкта права інтелектуальної власності свого часу став проєкт Закону «Про охорону прав на наукові відкриття» від 14.12.2004 № 6414, який визначав порядок надання правової охорони науковим відкриттям та був спрямований на охорону особистих немайнових і майнових прав авторів наукових відкриттів. Однак чинності він не набув, а на сучасному етапі положення втратили свою актуальність.

Потреба в належному регулюванні окреслених відносин є важливим заходом охорони прав на наукові відкриття, стане гарантією розвитку нових технологій і запобігання правопорушенням у цій сфері. Крім того, обґрунтовано, що світовою є традиція, за якою наукові відкриття мають надзвичайно велику цінність для всього людства та розвитку суспільства. Значення розвитку / вдосконалення та забезпечення охорони і захисту сфери інтелектуальної діяльності сприяє розвитку країни та її позитивному іміджу на світовій арені та у відносинах з іншими державами, привабленню залучення фінансування в найрізноманітніші сфери суспільного життя.

Методологічну основу дослідження склали ряд загальнонаукових та спеціально наукових методів, зокрема: загальнонаукові (метод індукції та дедукції, метод системного аналізу, метод аналогії, діалектичний метод) та спеціальні методи пізнання правових явищ (історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-догматичний і логічний методи).

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ МОДЕЛЕЙ СУДОВИХ СИСТЕМ (НА ПРИКЛАДІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН)

М. М. Михайлюк — 2024-10-07

У статті досліджено моделі зарубіжних судових систем та їх особливості. Зазначено, що самостійна судова влада неможлива в умовах авторитарних та тоталітарних режимів. Незалежно від форми правління судова влада має бути однаково відмежована від інших гілок влади, що, зрозуміло, не вилучає її взаємозвʼязку з ними. Водночас ступінь її самостійності, незалежності та авторитету обумовлена історичними особливостями, рівнем правосвідомості та деякими іншими чинниками. Загальним є зростання її ролі, чому, зокрема, сприяло розширення у другій половині ХХ ст. судового контролю (нагляду) за конституційністю та законністю нормативних й інших правових актів.

Наголошено, що незалежність судової влади Англії забезпечена такими правилами: усі зацікавлені особи можуть у всіх випадках звернутися до підрозділів Верховного суду. Звичайно, ці підрозділи прагнуть уникнути перевантаження, але саме вони вирішують питання, приймати до розгляду справу чи ні. Крім того, вони можуть будь- якої миті прийняти справу, що розглядається в іншому суді, до свого провадження. Усі суди вищих інстанцій не тільки здатні самі виробляти норми права та встановлювати порядок своєї діяльності, у них достатньо коштів змусити інших виконувати та поважати їх рішення.

Названо основні ознаки романо-германської моделі судових систем: розвинену законодавчу базу, що визначає організацію та діяльність судів; заперечення судового прецеденту як джерела права; використання поряд з апеляційною формою касаційної та ревізійної форм оскарження судових рішень та вироків; більш активну роль судді у процесі порівняно з англо-саксонською моделлю; і водночас щодо меншої поширеності інституту присяжних засідателів та мирових суддів; переважне призначення професійних суддів нижчого рівня; функціонування органів суддівського самоврядування.

Вказано, що особливість права Скандинавських держав полягає в тому, що тут як джерело права визнається судова практика, що фактично відіграє провідну роль у системі джерел права. Це дає змогу зробити висновок про проміжне положення скандинавського права між сімʼями загального та романо-германського права.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ В ЕЛЕКТРОННОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ В УКРАЇНІ

Н. С. Топчій — 2024-10-07

У статті досліджується питання забезпечення інформаційної безпеки під час ведення електронного кримінального провадження в Україні. Наголошено, що Інтернет- простір став платформою для маніпулювання думкою населення та вчинення кримінальних правопорушень. Учасники кримінальної процесуальної діяльності, використовуючи інформаційні технології, зіштовхуються з труднощами у збиранні, вилученні, копіюванні, переміщенні та перевірці електронної інформації, що міститься в процесуальних документах. Особам, які проводять розслідування кримінальних проваджень, потрібно мати високий рівень компетентності в галузі використання інформаційних технологій і мати технічні засоби для збору доказів.

Визначено, що останні роки зазначалися внесенням ряду змін до національного законодавства з метою регулювання та запобігання зловживанням у сфері засекречення інформації. Закон України «Про основи національної безпеки України» зробив значний внесок у правову основу створення системи та органів захисту інформації, визначивши загрози національній безпеці в інформаційній сфері, а саме: обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; розповсюдження культу насильства, жорстокості та порнографії через засоби масової інформації; випадки компʼютерної злочинності й компʼютерного тероризму; розголошення інформації, що становить державну та іншу, визначену законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що належить державі або спрямована на задоволення потреб і національних інтересів суспільства й держави; спроби маніпулювання суспільною свідомістю, включаючи поширення недостовірної, неповної або прихованої інформації.

Зроблено висновок, що електронне кримінальне провадження є формою кримінальної процесуальної діяльності, яка ґрунтується на складових алгоритмах автоматизованих кримінальних процедур, що включають Єдиний реєстр досудових розслідувань та інтегровані з ним електронні інформаційні системи.

ЗНАЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ У ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА В СУДІ ЗА УЧАСТЮ СУДУ ПРИСЯЖНИХ

О. П. Шовкопляс — 2024-10-07

У статті розглядаються питання, повʼязані з особливостями психологічної тактики підтримки державного обвинувачення в судах, під час розгляду справ за участю суду присяжних засідателів. Приділено увагу дослідженню психологічних особливостей поведінки в суді державного обвинувача під час спілкування з обвинуваченим, присяжними засідателями, захисником, іншими учасниками процесу. Участь прокурора в судовому засіданні ставить щодо нього високі моральні вимоги. Ці вимоги може виконати прокурор, який володіє високим рівнем правової та загальної культури, знаннями основ психології та риторики, законів логіки, що вміє вести полеміку.

Зазначено, що істотне значення для досягнення взаєморозуміння з учасниками судового процесу має вибір аргументів, послідовність та логіка й тактика їх викладу. Державний обвинувач має прагнути встановлення психологічного контакту з обвинуваченим, потерпілим, адвокатом, свідками та використовувати індивідуальний підхід до кожного з них. Від правильно обраної тактики проведення допитів у ході судового слідства залежить якість підтримки державного обвинувачення. До прийомів, що дають змогу встановити психологічний контакт з допитуваним, можна віднести постановку питань у доступній формі, прояв інтересу до особистості, індивідуальний підхід, ввічливе коректне ставлення до позиції та вміння вислухати, неупередженість.

Зроблено висновок, що державний обвинувач, який професійно та тактично правильно вибудує свою участь у суді присяжних засідателів, зуміє ефективно, в межах закону, впливати на суддів та учасників судового розгляду та довести, що саме його позиція є правильною та об’єктивною, може з упевненістю назвати себе гарантом дотримання конституційних прав громадян у кримінальному провадженні.

Наголошено, що виголошення промови в дебатах – найбільш відповідальний момент у діяльності прокурора. Саме тут прокурор може об’єктивно та компетентно, чітко і ясно, використовуючи різні методи, способи та прийоми ораторської майстерності та знання з психології, а також закони логіки, виявляючи повагу до суду, викласти свою позицію у кримінальному провадженні.

ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ ТА МІСЦЕ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ У СИСТЕМІ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

С. О. Яцюк — 2024-10-07

У статті досліджуються поняття, значення та місце запобіжних заходів у системі заходів процесуального примусу в кримінальному процесі України. Наголошено, що діяльність органів розслідування, прокуратури і суду не буде ефективною, якщо не охоплюватиме різноманітних засобів впливу на поведінку учасників кримінального провадження. Ці державні органи повинні мати більше можливостей для контролювання поведінки певних осіб та фактичного обмеження їхніх конституційних прав і свобод. Детальне вивчення запобіжних заходів як інструменту примусу показує, що вони мають самостійну мету і значний превентивний характер, але їх застосування супроводжується певними труднощами. У кримінальному провадженні запобіжні заходи забезпечують бажаний перебіг, зміст і умови процесу, попереджаючи неналежні дії підозрюваних або обвинувачених.

Вказано, що правовий режим воєнного стану вимагає спеціального підходу до забезпечення відповідної поведінки осіб, які підозрюються у скоєнні кримінального правопорушення. Для оптимального застосування запобіжних заходів щодо підозрюваних виникає нагальна потреба привести кримінально-правові норми у відповідність до сучасних реалій, з урахуванням перебігу бойових дій і стану територій, що опинилися під окупацією, де можуть перебувати підозрювані. Ці чинники підкреслюють актуальність проблеми в суспільстві та необхідність її детального аналізу й уваги на практиці.

Конкретизовано, що винятковий механізм відміни запобіжного заходу з метою, щоб особа пройшла військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, встановлює, що клопотання підозрюваного або обвинуваченого повинно бути адресовано прокурору, який має право (але не зобовʼязаний) направити звернення до слідчого судді або суду з клопотанням щодо скасування запобіжного заходу. Цей механізм може охоплювати як тримання під вартою (за умови, що описана в частині 1 статті 616 КПК України), так і інші запобіжні заходи (згідно з положеннями частини 4 статті 616 КПК України).

Зроблено висновок, що в умовах воєнного стану законодавством визначено спеціальний порядок призначення, зміни та скасування запобіжних заходів. Відповідно до визначеного законодавцем порядку встановлена можливість заміни запобіжного заходу з застави на особисте зобовʼязання або, для прикладу, з домашнього арешту на особисте зобовʼязання. Особиста порука могла б стати перспективним запобіжним заходом у справах про колаборацію, проте відповідно до чинного законодавства, для таких осіб застосовується тримання під вартою – найсуворіший із наведених вище заходів, який має свої переваги та недоліки, але в певному сенсі є більш ефективним.

ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ІНОЗЕМЦІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

В. І. Бак — 2024-10-07

У статті досліджено питання захисту права власності іноземців в умовах воєнного стану, проаналізовано основні законодавчі положення, якими регламентується це питання, а також міжнародні нормативні акти.

На сьогодні проблематика питання права власності в умовах воєнного стану в Україні є визначальною та досить актуальною. Зважаючи на спеціальний режим, що встановлюється на території нашої держави, важливим є визначення механізму передачі, примусового відчуження або вилучення майна в юридичних і фізичних осіб для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану.

Встановлено, що на іноземців у питаннях права власності поширюється національний режим. Громадяни іноземних держав користуються такими самими правами та свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Констатовано незначну кількість відмінностей серед норм воєнного стану й мирного часу. На підставі проведеного дослідження встановлено, що в законодавстві передбачено обмеження права власності в умовах воєнного стану, проте за певних процесуальних умов. Визначено, що такими умовами є прийняття відповідного рішення виключно судом; законність, обґрунтованість і вмотивованість такого рішення; чітке дотримання порядку здійснення процесуальних дій, які обмежують право власності.

Досліджено питання тлумачення основних складових права власності Європейським судом з прав людини, зокрема права власності іноземців. Детально розглянуто законодавчі зміни, що відбулися із моменту введення воєнного стану.

ПЕРСПЕКТИВИ СПІВПРАЦІ УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ В КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ: АНАЛІЗ І ПРОГНОЗИ

С. Г. Денисюк — 2024-10-07

Стаття присвячена аналізу та прогнозуванню перспектив взаємодії України з міжнародними організаціями в умовах війни з Росією, що триває. У статті розглянуто необхідність міжнародної підтримки для України, яка перебуває в стані війни вже десятий рік, охоплюючи два роки «гарячої» фази. Війна створила численні виклики для України та міжнародного співтовариства, які потребують спільних зусиль для їх подолання.

Автори підкреслюють важливість глобалізації та взаємозалежності в сучасному світі, що зумовлює необхідність швидких та якісних рішень міжнародної спільноти. Міжнародні організації, як державні, так і недержавні, відіграють ключову роль у глобальному управлінні, сприймаючи та аналізуючи інформацію, а також формуючи відповідні реакції на глобальні виклики.

У статті досліджено сучасний стан співпраці України з міжнародними організаціями, виявлено основні проблеми та перспективи такої співпраці. Зокрема, розглянуто вплив міжнародних організацій на глобальну безпеку, продовольчу та екологічну безпеку. Проаналізовано досвід зарубіжних країн щодо захисту прав людини в умовах збройних конфліктів через призму міжнародного гуманітарного права.

Особливу увагу приділено необхідності реформування Ради Безпеки ООН, ратифікації Україною Римського Статуту, поглибленню співпраці в галузі прав людини та усуненню бюрократичних перешкод у співпраці з міжнародними організаціями. У статті також наголошується на важливості виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань для забезпечення миру та збереження незалежності.

Проаналізовано роль ООН у російсько-українському конфлікті та методи, які вона використовує для забезпечення миру та безпеки на міжнародному рівні. Зазначено, що ООН є учасником тристоронньої зернової угоди між Україною, Туреччиною та ООН. Вона займалась розробкою міжнародного гуманітарного права, охоплюючи Женевські Конвенції. Але зусилля ООН, зокрема Ради Безпеки, є недостатньо неефективними в умовах конфлікту в Європі та нападу Росії на Україну.

ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

О. М. Рябокінь — 2024-10-07

Стаття присвячена дослідженню правових основ забезпечення безпеки в міжнародному праві. ХХ століття стало періодом, який радикально змінив як саму систему міжнародних відносин, так і традиційні уявлення про базові принципи її організації. Підсумком найбільш масштабного збройного конфлікту в історії людства стало протистояння комунізму та вільного світу, засноване на принципі балансування сил. Ще наприкінці Другої світової війни стало зрозуміло, що людство вступило в якісно нову епоху свого розвитку.

Наголошено, що однією з ключових особливостей цієї епохи стало визнання того, що проблеми національної, регіональної і глобальної безпеки можна вирішувати тільки спільними зусиллями. Тому вже 1945 року на порядок денний було поставлено питання про створення універсальної міжнародної міжурядової організації з основним завданням – забезпечення всезагального миру. Такою міжнародною міжурядовою організацією стала ООН, співзасновником якої є і Україна.

Акцентовано увагу на основних завданнях права міжнародної безпеки, а саме: контроль за незастосуванням сили чи погрози силою; мирне регулювання міжнародних суперечок; притягнення до відповідальності держав за агресію; підтримка міжнародного миру та безпеки; підтримання принципу неподільності безпеки (безпека повинна бути одною для всіх та однаковою для всіх). Завдання права міжнародної безпеки тісно повʼязані із завданнями міжнародного права, яке розвʼязує проблеми загрози миру та розробляє для цього арсенал конкретних засобів. Це сукупність правових та інших методів, спрямованих на збереження миру й запобігання збройним конфліктам і застосовуваних державами індивідуально або колективно.

ТЕСТ ОСНОВНОЇ МЕТИ В КОНТЕКСТІ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ З ЄС ТА ПРАКТИКИ СУДІВ УКРАЇНИ

Л. Д. Тимченко — 2024-10-07

У статті зроблено різнобічний аналіз категорії «тест основної мети» в контексті Угоди про асоціацію з ЄС та практики адміністративних судів України з відповідної категорії справ. Цей тест допомагає забезпечити рівноправне та справедливе застосування податкового законодавства й уникнення його незаконного використання для отримання податкових переваг. Досліджено співвідношення цієї категорії від концепції «ділова мета». На підставі вивчення відповідної судової практики сформульовано основні критерії тесту основної мети, згідно з якими для його ефективного застосування необхідно враховувати всі обʼєктивні обставини кожної конкретної операції, зокрема структуру транзакції, поведінку сторін та економічну сутність угод. Стаття має на меті сприяти більш глибокому розумінню та вдосконаленню правових механізмів боротьби з податковими зловживаннями в Україні.

ВПЛИВ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ НА ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ

Д. В. Цвіцінський — 2024-10-07

Стаття присвячена проблемі впливу практики Європейського суду з прав людини на правозастосовну практику в Україні. Автор аналізує значення міжнародних договорів для національної правової системи в сфері прав людини. Зазначено, що Україна, приєднавшись до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами), взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави, права і свободи, визначені Конвенцією, визнавши обов’язкову юрисдикцію Європейського суду з прав людини.

Наголошено, що збільшення кількості рішень Європейського суду з прав людини, винесених по відношенню до України, актуалізує проблему визначення місця Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами), а також рішень Європейського суду з прав людини в системі джерел національного права. Зазначається, що в Україні відношення до судового прецеденту як джерела права є не сталим ні на рівні наукової думки, ні в правозастосовному процесі. Втім застосування прецеденту стає необхідним для реалізації конституційних гарантій забезпечення прав і свобод людини, а також для адекватного виконання судами завдання щодо досягнення справедливого правосуддя.

Зроблено висновок, що застосування європейських стандартів, зокрема рішень ЄСПЛ, залежить від конкретного судді. Поряд з цим положення національного законодавства і судова практика застосування норми права мають певний дисбаланс. Застосування прецеденту стає необхідним для реалізації конституційних гарантій забезпечення прав і свобод людини й громадянина, а також для адекватного виконання судами завдання щодо досягнення одноманітного та справедливого правосуддя. Продовження реформ (конституційної, судової, адміністративної та ін.) у рамках виконання вимог щодо набуття повноцінного членства в Європейському Союзі, практика ЄСПЛ має набути фундаментального значення як для правотворчого, так і для правозастосовного процесу.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРАВА НА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ: ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ

О. В. Чернецька — 2024-10-07

У статті розглянуто міжнародні стандарти права на життя людини, яке має виключне значення та посідає особливе місце не тільки в каталозі прав і свобод людини, а й у системі цінностей європейської цивілізації та її правової традиції. Проаналізовано співвідношення універсальних та регіональних актів в сфері права на життя людини.

Розглянуто взаємодію національного права, міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права в умовах збройного конфлікту. Акцентовано увагу на тому, що на сучасному етапі розвитку людства права людини як феномен і механізм їх реалізації й захисту потребують постійного взаємозв’язку та взаємодії національного і міжнародного права.

Підкреслено, що проблема забезпечення та гарантування права на життя людини в умовах збройного конфлікту є одним із ключових завдань держави й міжнародної спільноти, оскільки наслідки Другої світової війни довели людству про наявність нерозривного зв’язку між забезпеченням миру та безпеки людства, з одного боку, і дотриманням основних прав і свобод людини – з іншого.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДОВЕДЕННЯ ДО БАНКРУТСТВА В НАЦІОНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Н. В. Никитченко — 2024-10-07

У статті досліджено норми законодавства України, які передбачають відповідальність за умисні дії, що призводять до стійкої фінансової неплатоспроможності суб’єкта господарювання, вчинення дій на шкоду кредиторам. Проаналізовано історію становлення та розвитку відповідних норм цивільного, господарського та кримінального права, їх ефективність. Наведені приклади правозастосування.

Акцентовано увагу на актуальності вивчення питання юридичної відповідальності за завдання шкоди кредиторам, з огляду на необхідність надання останнім додаткових гарантій захисту прав, що зі свого боку сприятиме підвищенню довіри та зростанню інвестиційної привабливості економіки країни.

Констатовано неефективність наявної норми кримінального права, що передбачає відповідальність за доведення до банкрутства, та проаналізовано причини.

Зроблено висновок про необхідність подальшого розвитку та застосування цивільно- правової відповідальності засновників, керівників та третіх осіб за доведення суб’єкта господарювання до банкрутства у вигляді субсидіарної відповідальності як такої, що показала свою ефективність.

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД

О. Ю. Минюк — 2024-10-07

У статті розглядаються перспективи розвитку транснаціональних корпорацій в Україні в післявоєнний період. Визначено та проаналізовано чинники, що впливають на розвиток та діяльність ТНК у повоєнний період. Серед цих чинників є економічна ситуація в країні, законодавчі та нормативні акти, а також політичне та соціальне середовище країни. Визначено, які сектори економіки України будуть найсприятливішими для інвестування та чому. Енергетика, аграрний сектор, інформаційні технології, інфраструктура – визначено, що ці сектори можуть бути привабливими для транснаціональних компаній, оскільки вони мають високий потенціал зростання та розвитку в Україні. Зазначено, що діяльність ТНК зосереджена в основному у сферах виробництва, інформаційних технологій та аграрному секторі. Зроблений висновок, що українському уряду необхідно зосередитись на політиці, яка б була спрямована на використання всіх позитивних можливостей від діяльності ТНК, а також на нейтралізацію негативних наслідків їх діяльності. Також проаналізовано перспективні напрями дії в умовах війни та післявоєнного відновлення економіки країни, розроблені українськими лідерами-компаніями у своїх галузях. Відновлення логістичної інфраструктури, залучення інвестицій, повернення ПДВ експортерам, надання дозволу чоловікам їздити в закордонні бізнес-відрядження, залучення коштів країни-агресора через накладання відповідних санкцій – політика уряду України повинна ґрунтуватися на визначенні національних пріоритетів розвитку, а також спрямована на використання всіх позитивних можливостей від діяльності ТНК. Зроблено висновок, що в період транснаціональні компанії стали потенційними інвесторами в економіку нашої держави. Вони зацікавлені в частковій економічній переорієнтації та відкритті нових ринків і логістичних маршрутів.

ПАПСЬКА ЮРИСПРУДЕНЦІЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ КАНОНІЧНОГО ПРАВА

О. М. Лощихін — 2024-10-07

Рецензія присвячена розгляду дослідження Девідом д’Авре особливостей і способів розвитку середньовічної папської юриспруденції впродовж 385–1234 рр. від пізньої Античності до створення офіційного збірника папських декреталій «Liber extra» папи Григорія IX, який мав (ставив за мету) замінити всі попередні декретальні зібрання. Констатовано, що Д. д’Авре поставив собі за завдання вивчення «соціального ґрунту» папської декреталістики. Зазначено, що він виділив два етапи сплесків папської юрисдикційної активності: 1) від першої збереженої декреталії папи Сіріція (датованої 385 роком) до декреталій пап Лева I (440–461) та Геласія I (492–496) і появи перших значних та впливових збірників декреталій, починаючи з «Діонісіани» (бл. 500 року); 2) від зібрання попередніх папських декреталій у «Декреті» Граціана (бл. 1140) через епоху декретальних колекцій до «Liber extra» папи Григорія IX (1234). Наголошено, що першому, ранньому, пізньоантичному етапу декреталістики д’Авре приділяє значно більше уваги, його висновки ґрунтуються на глибокому вивченні ранніх декреталій і епохи їх створення; другий етап викладений більш стисло, у чомусь навіть поверхнево. Зазначено, що Д. д’Авре будує свою роботу згідно з традиційним хронологічним викладенням матеріалу, але змушений вдаватись до певних скорочень і узагальнень, щоб вкласти особистісний та інституціональний розвиток однієї з панівних галузей середньовічної науки – канонічного права – в досить обмежений обсяг роботи. Плюсом такого підходу є чітко зазначена авторська позиція з розглянутих питань. Авторські підходи до матеріалу і висновки базуються на використанні методів «інтелектуальної історії» Дж. Г. А. Покока. Зазначено, що причина поширення папських декреталій приблизно 400 р. і знову 1200 р. полягала, на думку Д. д’Авре, в тому, що зміна соціальних умов призвела до повсюдної невизначеності серед складнощів у християнських ритуалах, ієрархіях, статусі духовенства, ставленні до єретиків і доктринальних питаннях. Можна погодитись з думкою автора, що це було «соціальним підґрунтям» для розвитку («сплесків») папської юриспруденції. Зроблено висновок, що Д. д’Авре поєднав ретельне дослідження текстів і рукописів з більш широким соціальним аналізом, привніс нові ідеї та запропонував нові рамки в розробку проблематики папських декреталій.

ПРАВОВА БЕЗПЕКА ЗАСУДЖЕНИХ У МІСЦЯХ НЕСВОБОДИ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

І. Г. Богатирьов — 2024-10-07

У статті здійсненого ґрунтовний аналіз кримінально-виконавчого законодавства України щодо правової безпеки засуджених у місцях несвободи Державної кримінально- виконавчої служби України. Виокремлено причини й умови, які впливають на правову безпеку засуджених у місцях несвободи, серед яких: катування, насильство, приниження людської гідності, побори тощо. Дослідження правової безпеки засуджених у місцях несвободи ДКВС України показують, що засуджені, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального, середнього та максимального рівня безпеки, стають жертвами злочинних посягань як з боку інших засуджених, так і персоналу місць несвободи. Розглянуті форми забезпечення права засуджених на особисту безпеку. Запропоновано авторське визначення правової безпеки засуджених у місцях несвободи. Встановлено, що правова безпека засуджених в місцях несвободи ДКВС України є індикатором проходження служби особами рядового й начальницького складу. Зазначено про вимоги добору персоналу ДКВС України. Засвідчено, що порушення службової дисципліни персоналом створює психологічну напруженість у колективах засуджених, у взаєминах між засудженими та персоналом місць несвободи. Розкрито зміст дисциплінарної відповідальності осіб рядового й начальницького складу за порушення службової дисципліни та зловживання службовим положенням.

Зроблено висновок, що питання щодо безпеки засуджених у місцях несвободи України повинно бути пріоритетним завданням діяльності органів і установ виконання покарань Міністерства юстиції України. Це обумовлено як теорією, так і практикою виконання та відбування покарання. Водночас зазначаємо важливу роль у проведенні цього процесу персоналу місць несвободи.

Обґрунтовується необхідність розробки за трьома бальними системами (червона, жовта та зелена) оцінки безпеки умов тримання засуджених з метою впровадження інноваційних механізмів забезпечення основоположних прав і свобод людини.

СУЧАСНІ НАПРЯМИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ РЕЦИДИВНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ

І. В. Грицюк — 2024-10-07

Статтю присвячено дослідженню запобігання та боротьби з рецидивною злочинністю. Проаналізовано теоретичні, законодавчі та правоохоронні питання щодо запобігання рецидивній злочинності та наведено їх практичне значення в процесі правозастосування. Під час формування та впровадження відповідних заходів щодо запобігання рецидиву вказано про необхідність врахування поточної ситуації стану щодо запобігання злочинності в державі, позитивного досвіду окремих зарубіжних країн з метою висвітлення дієвих сучасних напрямів щодо запобігання рецидивній злочинності.

Метою цього дослідження є визначення на основі ґрунтовного аналізу особливостей рецидивної злочинності, дієвих сучасних напрямів щодо її запобігання.

Відмічено, що кожне призначене покарання за вчинене правопорушення має бути виваженим, індивідуальним, справедливим і головне – відповідати тій шкоді, яка завдана в результаті вчиненого кримінального правопорушення. Адже співрозмірність шкоди та призначеного покарання впливає загалом на кримінально-правовий інститут відбування покарання, довіру до правосуддя.

Звернено також увагу на необхідність враховувати абсолютно всі чинники, що стосуються як вчиненого нового умисного кримінального правопорушення, детермінантів, що породжували і сприяли цьому, так і загалом психологічних особливостей особи- рецидивіста, вчинених ним кримінальних правопорушень раніше, порядку відбуття ним покарання тощо.

У статті також наведені результати аналізу та узагальнення статистичних даних про рецидивну злочинність за період 2017 року – травня 2024 року, а саме щодо вчинення кримінальних правопорушень особами, які раніше вчиняли кримінальні правопорушення, сформульовані конкретні пропозиції щодо зміни існуючих і розроблення нових заходів щодо запобігання рецидивній злочинності.

У статті наголошується на тому, що є необхідність розробки та прийняття окремої Програми запобігання рецидивній злочинності, яка повинна передбачати напрями щодо запобігання, принципи, систему профілактичних дій на рівні держави та органів місцевого самоврядування щодо запобігання рецидивній злочинності. Ефективні напрями щодо запобігання рецидивній злочинності вимагають від учасників системи правосуддя скоординованої та дієвої співпраці з іншими органами та організаціями для усунення основних причин та умов вчинення проявів рецидивної злочинності. Тобто необхідно поряд із застосуванням каральних заходів застосовувати та впроваджувати сучасні програми профілактики та запобігання, які будуть містити аналіз усіх чинників, які впливають на вчинення повторності кримінальних правопорушень. Це також означає, що органи та організації, які взаємодіють із правопорушниками та жертвами, повинні бути залучені до впровадження профілактичних програм запобігання рецидивній злочинності, щоб забезпечити їх ефективність та дієвість.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ МИРУ, БЕЗПЕКИ ЛЮДСТВА ТА МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ: РОЛЬ ОЗНАК, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА КВАЛІФІКАЦІЮ ЗЛОЧИНУ

Г. В. Дідківська — 2024-10-07

Стаття присвячена дослідженню особливостей кваліфікації злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку в умовах воєнного стану, введеного в Україні у звʼязку зі збройною агресією РФ. Автори акцентують на проблемі врахування ознак, що впливають на кваліфікацію злочину під час застосування норм розділу ХХ Кримінального кодексу України. Розкриваються особливості кваліфікації пропаганди війни, планування та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноциду в контексті масштабного збройного конфлікту. Аналізується вплив таких обставин, як вчинення злочину щодо цивільного населення, особлива жорстокість, масштабність та систематичність злочинних дій, настання тяжких наслідків, використання службового становища військовослужбовцями чи представниками влади держави-агресора на суспільну небезпечність діяння. Досліджується роль ознак, зокрема добровільної відмови, примусу, стану сильного душевного хвилювання, під час призначення покарання за злочини проти миру та безпеки людства. Зазначається, що правильне врахування ознак, що впливають на кваліфікацію злочину, є запорукою реалізації принципу справедливості кримінального провадження, диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання за воєнні злочини. Обґрунтовується потреба в комплексному підході до кваліфікації, який би забезпечував невідворотність відповідальності за найтяжчі злочини та водночас гарантував справедливість і співрозмірність покарання. Автори формулюють пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правового механізму протидії воєнним злочинам з урахуванням викликів воєнного стану.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОБАЦІЇ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ ЗАСУДЖЕНИХ В УКРАЇНІ

В. П. Любавіна — 2024-10-07

У cтaттi висвітлено особливості правового регулювання роботи opгaнy пpoбaцiï щoдo нeпoвнoлiтнix зacyджeниx в Україні тa виокремлено тpи види пpoбaцiï: дocyдoвy, нaглядoвy й пeнiтeнцiapнy. Аргументовано, щo пpoбaцiя щoдo нeпoвнoлiтнiх повинна бyти дiєвoю cиcтeмoю тaких нaглядoвиx, coцiaльниx, виxoвниx i пpoфiлaктичниx зaxoдiв, що дають змогу виконувати eфeктивнe зaпoбiгaння злoчиннocтi cepeд нeпoвнoлiтнix в opгaнax викoнaння пoкapaнь.

Проаналізовано законодавчу базу як основу діяльності служби пробації, встановлено взаємозвʼязок між системою наглядових і соціально-виховних заходів та змінами в процесі виправлення й ресоціалізації в бік покращення. Зʼясовано позитивний соціальний ефект на субʼєктів пробації. Доведено прогресивність і виправданість ідеї запровадження інституту пробації як інструменту гуманізації сфери кримінальної юстиції.

Пробацію визначено як законодавчо-обґрунтовану систему соціально-правової діяльності, що реалізується за рахунок симбіозу контрольних, наглядових та соціально-
виховних заходів, які застосовуються до засуджених та до осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням у порядку статей 75, 79, 104 Кримінального кодексу України.

Виявлено, що оцінка ризиків є важливим елементом соціально-виховної роботи та інструментом процесу визначення особистісних чинників протиправної поведінки неповнолітніх засуджених. Досліджено також роботу ораганів пробації в умовах воєнного стану.

Пpoaнaлiзoвaнo пyблiкaцiï тa нayкoвi poбoти, дe зaпoчaткoвaнo poзвʼязaння пpoблeм poзвиткy cклaдoвиx ювeнaльнoï юcтицiï як нa piвнi ґpyнтoвниx дocлiджeнь, тaк i пiд чac пiдгoтoвки нayкoвиx eкcпepтниx виcнoвкiв cтocoвнo зaпpoвaджeння пpoбaцiï; нa пiдcтaвi eмпipичниx дaниx дoвeдeнo нeoбxiднicть cтвopeння в Укpaïнi ювeнaльнoï юcтицiï, визнaчeнo зaгaльнi тa cпeцiaльнi фyнкцiï, якi мaють викoнyвaти opгaни й cлyжби, кoмпeтeнтнi y cфepi зaxиcтy пpaв дiтeй; пpoaнaлiзoвaнo зaкoнoдaвчi способи peaлiзaцiï pecoцiaлiзaцiйнoï фyнкцiï ювeнaльнoï юcтицiï.

За результатами проведеного аналізу зроблено відповідні висновки та узагальнення. Запропоновано подальші напрями щодо вдосконалення чинного законодавства з метою оптимізації та гуманізації кримінальних покарань стосовно неповнолітніх.

ОСОБЛИВОСТІ ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СИМВОЛІКУ ВОЄННОГО ВТОРГНЕННЯ РОСІЙСЬКОГО ОКУПАЦІЙНОГО ЗАГАРБНИЦЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНУ

В. В. Топчій — 2024-10-07

Статтю присвячено дослідженню притягнення до відповідальності за символіку воєнного вторгнення російського окупаційного загарбницького тоталітарного режиму в Україну може мати свої особливості, які варто врахувати. Проаналізовано, що спочатку потрібно чітко визначити, які символи вважатимуться символікою російського окупаційного загарбницького тоталітарного режиму. Це може охоплювати військові емблеми, прапори, знаки, будь-які речі, які асоціюються з агресією росії та ідеологією неонацизму.

Визначено, що законодавство повинно чітко визначати, які дії становлять порушення з використанням такої символіки та що це може бути вміщено до законодавства про відповідальність за пропаганду тоталітарних або ворожих ідеологій російської федерації.

Автором зауважено, що використання символіки, яка асоціюється з агресією та тоталітаризмом, на тимчасово окупованих територіях України та на російській військовій техніці є також явним проявом інформаційної війни. Зазначено, що притягнення до відповідальності за символіку воєнного вторгнення російського окупаційного загарбницького тоталітарного режиму в Україну може допомогти Україні ефективно боротися з пропагандою ворожих ідеологій та символіки, що пов’язана з державою- агресором, зберігаючи водночас баланс між правами та відповідальністю громадян.

Обґрунтовано доцільність віднесення тільняшки (тільника) до символіки воєнного вторгнення російського окупаційного загарбницького тоталітарного режиму в Україну.

Звернено автором також увагу на внесення змін і пропозицій до чинного Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення. У статті наголошується, що такі законодавчі зміни повинні охоплювати адміністративну та кримінальну відповідальність за пропаганду або публічну підтримку воєнного окупаційного загарбницького режиму росії, а також за використання символіки воєнного вторгнення російського окупаційного загарбницького тоталітарного режиму в Україну, особливо у контексті війни проти України.

КРИМІНОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ КІБЕРПРОСТОРУ ВІД КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ЕЛЕКТРОННО-ОБЧИСЛЮВАЛЬНОЇ ТЕХНІКИ

Я. П. Харченко — 2024-10-07

У цій статті вказується про постійний розвиток сучасних технологій, що зумовлює необхідність постійного оновлення кіберзахисту сфери кіберпростору. Зазначено, що відкрите вторгнення РФ пришвидшило вдосконалення чинного законодавства та гарантій безпеки в сучасному інформаційному ІТ просторі. Сучасний прогрес нікого не залишає осторонь, що й обумовило прояв такого явища, як кіберзлочинність. У всьому світі кримінальні правопорушення у сфері експлуатації електронно-обчислювальної техніки в кіберпросторі з року в рік завдають збитків на десятки мільярдів американських доларів як фізичним особам і приватним компаніям, так і державам загалом.

Звертається увага, що під час війни в зоні ризику перебувають державні органи, великі підприємства, підприємства оборонної та критичної інфраструктури, а також підприємства, які забезпечують населення та оборону всім необхідним в умовах війни. Є ризики й для місцевих жителів, які перебувають у зоні бойових дій. Під час воєнного стану кожному варто звернути увагу на декілька аспектів контролю: для компаній, органів влади та посадовців наявність залученого технічного спеціаліста зі спеціалізованої компанії суттєво підвищить рівень кіберзахисту. Професіонали здатні ускладнити роботу ворогу через запровадження в компанії необхідних механізмів захисту, зокрема організаційних.

Зазначено, що підґрунтя законодавчого забезпечення механізмів для ефективного кіберзахисту в умовах воєнного стану існує. І існує воно ще з початку двохтисячних років, коли Україна ратифікувала міжнародну конвенцію із запобігання кіберзлочинності від 23 листопада 2001 року. Акцентується увага на тому, що завданням кожного під час виявлення кібератаки залишається якнайшвидше активувати цей механізм, щоб у майбутньому подібних кібернападів та втручань і збитків від них ставало дедалі менше. А відсіч таких атак ставала ефективнішою.

БАЛАНС ІНТЕРЕСІВ УСІХ УЧАСНИКІВ ПОДАТКОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ У ВОЄННИЙ ЧАС: НЕДОСЯЖНА МРІЯ ЧИ РЕАЛЬНА МЕТА?

М. Ф. Анісімова — 2024-10-07

У статті досліджено відповідність податкової політики економічному стану держави сьогодення з урахуванням сучасних реалій воєнного часу та її вплив на фінансування армії. Розглянуто пропозиції стосовно пошуків механізмів порятунку ситуації, що склалася, та констатовано наявність кардинальних неузгодженостей у підходах до цього питання між представниками влади та бізнесом. Здійснено аналіз життєздатності обговорюваних у суспільстві напрямів реформування податкової системи України задля усунення перекосів у податковій політиці як одного з відчутних дестабілізуючих чинників розвитку. Наголошено на потребі в зміні оцінки розподілу податкового навантаження з огляду на роль кожного із суб’єктів податкових платежів у загальному колі платників податків відповідно до питомої ваги їхнього внеску в бюджети різних рівнів. Обґрунтовано думку про доцільність вивчення зарубіжного досвіду розподілу податків за об’єктами оподаткування, особливо в країнах Європейського Союзу, та зазначено ефективність запозичення їхнього досвіду цифровізації складного процесу адміністрування майнових податків з урахуванням притаманних їм переваг. Визначено, що податкова політика покликана впорядкувати й корегувати фіскальні процеси, які виникають між державою, бізнесом і громадянами, для чого вона має бути чітко відлагодженим механізмом відповідно до поточних умов конкретного етапу розвитку держави та громадянського суспільства, а також окреслено конкретні пропозиції щодо основ формування справедливої податкової політики, яка відповідатиме потребам українського суспільства з огляду на специфіку сьогодення, що вбачається можливим за умови дотримання інтересів усіх учасників податкових відносин, та висловлено переконання у важливості продовження досліджень зазначеної сфери правового регулювання з метою забезпечення успішного післявоєнного відновлення України.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИТРАТ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

О. О. Бойко-Слобожан — 2024-10-07

Стаття присвячена актуальним питанням правового забезпечення витрат місцевих бюджетів в умовах воєнного стану. Здійснено аналіз правового забезпечення витрат місцевих бюджетів в умовах воєнного стану та надано пропозиції щодо його вдосконалення.

Зазначено, що, незважаючи на значні виклики, повʼязані з повномасштабною війною, органи місцевого самоврядування в Україні продемонстрували вражаючу здатність ефективно управляти фінансовими ресурсами. Вони не лише зберегли стабільність бюджетів, а й знайшли способи для нарощування доходів, що дало змогу забезпечити безперебійне функціонування життєво важливих сфер. Крім того, місцева влада продемонструвала високу гнучкість, швидко адаптуючись до мінливих умов та розробляючи нові механізми надання послуг. Завдяки цим зусиллям громади отримували необхідну підтримку навіть у найскладніші періоди, що свідчить про високий рівень професіоналізму та відповідальності місцевих органів влади.

Зроблено висновок, що разом із новими можливостями виникли і значні виклики. Зниження економічної активності призвело до скорочення доходів бюджетів усіх рівнів, що зі свого боку спричинило зростання дефіциту та ускладнення обслуговування державного боргу.

В умовах обмежених ресурсів особливої актуальності набуває питання щодо ефективного використання коштів. Кожна гривня має бути спрямована на вирішення найнагальніших проблем: посилення оборонних спроможностей, відновлення критичної інфраструктури, забезпечення гуманітарної допомоги та підтримання економіки.

Наукові дослідження в галузі бюджетування набувають стратегічного значення. Вони мають бути спрямовані на розробку ефективних механізмів розподілу та використання бюджетних коштів, а також на формування потужного кейсу для залучення міжнародної фінансової допомоги на відновлення України.

Це дасть змогу забезпечити обороноздатність країни, підтримати життєдіяльність населення та відновити інфраструктуру, пошкоджену внаслідок бойових дій.

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАХИСТУ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ

О. С. Дяковський — 2024-10-07

У статті досліджується особливості здійснення правового забезпечення захисту персональних даних.

Для України питання безпечності цифрових сервісів набуває дедалі більшої актуальності у звʼязку з невпинним збільшенням їх кількості в різних сферах життєдіяльності та активним використанням багатьма користувачами.

Таке значне зростання сегмента електронної торгівлі та інших цифрових сервісів неможливе без збору даних про споживачів, їх уподобання та потреби. Субʼєкти електронної комерції потребують детальної інформації про наявних та потенційних клієнтів з метою впровадження маркетингових дій та для реалізації товарів і послуг. Нині проблемою є те, що в сучасних умовах жорсткої конкуренції інформація про споживачів може збиратися в обхід або всупереч чинному законодавству про захист персональних даних, а різноманітні цифрові сервіси в Україні дедалі більше характеризуються системними порушеннями, зокрема в аспекті неможливості споживачем повноцінно реалізувати право на забуття під час та після використання відповідного цифрового сервісу.

Прийняття профільного Закону України «Про захист персональних даних» та запровадження відповідного інституційного супроводу зумовило тенденцію до підвищення уваги до захисту персональних даних у сфері електронної комерції в Україні. Проте аналіз чинного законодавства з питань захисту персональних даних, наукових праць і правозастосовної практики за період дії профільного Закону вказує на те, що теперішній стан вирішення проблеми захисту персональних даних потребує запровадження нових підходів до системи захисту прав у цій сфері.

Варто зазначити, що правове забезпечення захисту персональних даних у сфері електронної комерції в Україні має недостатньо високий рівень наукової розробки. Окремі питання такої проблематики розглядались у межах цивільного, трудового та інформаційного права. Здебільшого дослідження присвячувалися питанню інформаційної діяльності законодавчої гілки влади, кодифікації інформаційного законодавства, правовому забезпеченню інформаційного правопорядку та захисту персональних даних.

ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА У ФІНАНСОВОМУ ПРАВІ

Л. М. Касьяненко — 2024-10-07

Стаття присвячена характеристиці процесуальної форми публічної фінансової діяльності. Оскільки зaгaльнa хaрaктериcтикa ролі фінaнcового прaвa визнaчaєтьcя знaченням і зaвдaннями публічної фінaнcової діяльноcті, тому caме кaтегорія «публічна фінaнcовa діяльніcть» є однією з бaзиcних у нaуці фінaнcового прaва і нa її підcтaві будуютьcя інші фундaментaльні кaтегорії фінaнcово-прaвової нaуки.

У фінансово-правовій теорії процесуальні явища ще не набули відповідного визнання як певної системи взаємопов’язаних елементів – норм, відносин, процесуальної форми, хоча вони існують і певною мірою виконують свою функцію. Пoшук способів утвердження зaкoннocті прaвoпoрядку нaвoдить нa думку, щo вcя публічна фінaнcoвa діяльніcть, пoв’язaнa із зaдoвoленням різних пoтреб членів cуcпільcтвa, пoвиннa здійcнювaтиcя зa зaвчacнo вcтaнoвленими прaвилaми. Викoриcтaння прoцеcуaльнoї фoрми в публічній фінaнcoвій діяльнocті мaє вaжливe прaктичнe знaчeння, ocкiльки є гaрaнтiєю рeaлiзaцiї мaтeрiaльних фiнaнcoвo-правових нoрм, зaбeзпeчeнням зaкoннocтi у прoцeci утвoрeння, рoзпoдiлу, пeрeрoзпoдiлу, викoриcтaння фiнaнcoвих рecурciв дeржaви й oргaнiв мicцeвoгo caмoврядувaння тa eфeктивнocтi здiйcнeння фiнaнcoвoгo кoнтрoлю. Мaтеріaльнo-прaвoвa прирoдa публічної фінaнcoвoї діяльнocті зумoвлює cпецифічні, влacтиві тільки їм прoцеcуaльні прaвилa, щo відпoвідaють хaрaктеру нoрм фінaнcoвoгo мaтеріaльнoгo прaвa, дoтримaння яких мaє неaбияке знaчення для вcьoгo cуcпільcтвa.

Констатується, що публічна фiнансова дiяльнiсть повинна бути доцiльною, орiєнтованою на здiйснeння законних дeржавних, суспiльних iнтeрeсiв, спрямованою на забeзпeчeння вeрховeнства закону. У статті наголошується на важлиості чіткocті визнaчення термінів у фінансовому законодавстві, вказується на недостатнє відображення процесуальних норм у фінансовому законодавстві.

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ПОБУДОВИ НАЛЕЖНОЇ ПРОЦЕДУРИ ЗАСТОСУВАННЯ ДОСУДОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ В УКРАЇНІ

О. А. Кирій — 2024-10-07

У зв’язку з постійними змінами у системі правосуддя важливим залишається впровадження досудового врегулювання адміністративно-правових спорів як альтернативного методу вирішення конфліктів.

У статті досліджено складові концепції побудови належної процедури застосування досудового врегулювання адміністративно-правових спорів в Україні. Проаналізовано чинники формування концепції побудови належної процедури застосування досудового врегулювання адміністративно-правових спорів в Україні. Сформовано основні складові концепції побудови належної процедури застосування досудового врегулювання адміністративно-правових спорів в Україні.

Вважаємо, що складовими концепції побудови належної процедури застосування досудового врегулювання адміністративно-правових спорів в Україні є такі складові: 1) створення механізму адміністративно-правового регулювання досудового врегулювання адміністративно-правових спорів; 2) визнання основних цінностей досудового врегулювання адміністративно-правових спорів; 3) створення профільного координувального органу щодо проведення досудового врегулювання адміністративно-правових спорів; 4) визначення повноважень щодо ведення реєстру осіб, які уповноважені проводити досудове врегулювання спорів; 5) формування професійної групи осіб, які проводять досудове врегулювання спорів; 6) вибір оптимальної моделі досудового врегулювання адміністративно-правових спорів; 7) удосконалення правового статусу учасників досудового врегулювання адміністративно-правових спорів як суб’єктів влади та їх професійна підготовка у сфері врегулювання спорів; 8) запобігання зловживанням правами під час досудового врегулювання адміністративно-правових спорів та створення інституту відповідальності посередника; 9) розробка механізму забезпечення виконання угоди за результатами процедури досудового врегулювання адміністративно-правових спорів.

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ПОДАТКОВИЙ КРЕДИТ»

Н. М. Ковалко — 2024-10-07

В умовах сьогодення однією з основних гарантій сталого та ефективного розвитку України як сучасної правової держави та забезпечення її стабільності є злагоджене та безперервне функціонування податкової системи.

У статті досліджено основні науково-теоретичні підходи, що характеризують правову природу податкового кредиту. Зроблено висновок, що поняття «податковий кредит» найчастіше застосовують у двох розуміннях: податковий кредит з податку на прибуток та податковий кредит з податку на додану вартість. Сформульовано основні особливості та відмінності між поняттям «податковий кредит» та «податкова пільга». Підсумовано, що недоцільно податковий кредит визначати лише як підвид податкової пільги.

Поняття «податковий кредит» має подвійну правову природу, оскільки правове регулювання податкового кредиту здійснюється як імперативним, так і диспозитивним методами правового регулювання. Вважаємо за недоцільне визначати податковий кредит як різновид податкової пільги, оскільки вказані поняття «податковий кредит» та «податкова пільга» не є однотипними та мають досить широкі значення, тому повне поглинання одного поняття до іншого є неможливим. Податковий кредит зумовлює зміну строків сплати податкового платежу, тобто змінює лише порядок виконання податкового обов’язку платників, а не звільняє від нього, тому необхідно розглядати податковий кредит не як різновид податкової пільги, а як форму зміни порядку виконання обов’язку зі сплати податку. Також пропонуємо узагальнено визначати податковий кредит як суму, на яку платник будь-якого податку має право зменшити податкове зобов’язання впродовж відповідного звітного (податкового) періоду. З огляду на це доцільно внести зміни до статті 14.1.181 Податкового кодексу України та викласти визначення поняття «податковий кредит» так: «14.1.181.

Податковий кредит – сума, на яку платник будь-якого податку має право зменшити податкове зобов’язання впродовж відповідного звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу».

ДОСУДОВІ СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ У СФЕРІ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Т. О. Мацелик — 2024-10-07

Стаття присвячена досудовим способам вирішення публічно-правових спорів у сфері діяльності правоохоронних органів.

Зʼясовано, що повноваження правоохоронних органів являють собою інструмент досягнення цілей – забезпечення охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення державної безпеки, публічної безпеки та порядку, боротьби зі злочинністю, надання допомоги особам, які внаслідок стихійного лиха, військових дій або інших причин її потребують, а також попередження та профілактика правопорушень на принципах верховенства права, належного урядування тощо.

Систематизовано у групи за змістом норми, що визначають повноваження правоохоронних органів.

Акцентовано увагу на спорах, які виникають під час реалізації завдань правоохоронними органами, та способах їх досудового врегулювання.

Визначено, що поняття «публічно правовий спір» розглядається як спір, що виникає у сфері публічного права та стосується прав і обовʼязків субʼєктів у сфері конституційного адміністративного, фінансового, податкового, митного права тощо.

Юрисдикційні повноваження правоохоронних органів спрямовані на створення умов для додержання субʼєктами громадянського суспільства правових приписів та притягнення до юридичної відповідальності винних у порушенні законодавства субʼєктів із відшкодуванням шкоди, нанесеної юридичним та фізичним особам, державі. Також вони використовуються під час розвʼязання спірних правовідносин, що виникають у результаті їхньої діяльності. Встановлено види досудового врегулювання публічно-правових спорів, що виникають у правоохоронній сфері, акцентовано увагу на особливостях процедур їх вирішення, що зумовлюють, як наслідок, потребу в проведенні службових розслідувань.

ВАЖЛИВІСТЬ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА ПІД ЧАС ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ КРАЇНИ

Д. В. Сакалюк — 2024-10-07

У статті розглянуто і звернено увагу на питання та проблеми дотримання принципу верховенства права в розрізі його впливу на забезпечення фінансової безпеки країни в теперішніх умовах, а саме в умовах воєнного стану.

Досліджено поняття принципу верховенства права як основної ознаки демократії та однієї з основних умов прийняття до Європейського Союзу.

У статті приділено увагу поняттю «фінансова безпека». Наведено тлумачення науковців щодо фінансової безпеки. Вказано склад системи фінансової безпеки, яка охоплює: бюджетну, валютну, грошово-кредитну, боргову безпеки, безпеку страхового ринку та безпеку фондового ринку.

У статті розкривається звʼязок фінансової безпеки країни із принципом верховенства права та надається обґрунтування неможливості забезпечення фінансової безпеки країни без дотримання цього принципу. Досліджується важливість фінансової безпеки для забезпечення державного суверенітету та цілісності країни, а також достойного рівня життя громадян України.

Висвітлено актуальні загрози фінансовій безпеці України в умовах воєнного стану. Розглянуто чинники, що впливають на фінансову безпеку та пропонуються заходи для забезпечення фінансової безпеки країни та її зміцнення.

Визначено загрози фінансовій безпеці держави, зокрема такі: недотримання принципу верховенства права; недосконалість державного управління під час забезпечення фінансової безпеки; неефективність системи контролю за витратами бюджетних коштів; непродумана грошово-кредитна політика держави; неефективність податкової системи; корумпованість державних органів і тиск на бізнес; надмірний дефіцит Державного бюджету; зростання «тіньової» економіки; зростання зовнішньої заборгованості; нераціональне використання іноземних кредитів та фінансової допомоги.

Висновки роботи демонструють, що для належного функціонування фінансової діяльності держави та сприяння євроінтеграції України навіть у теперішніх умовах має бути на належному рівні забезпечена фінансова безпека країни з обовʼязковим дотриманням при цьому основного принципу демократії, а саме, верховенства права.

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ДОСТУП ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Д. Я. Семирʼянов — 2024-10-07

Стаття присвячена питанням особливостей реалізації права на доступ до публічної інформації. Реалізація права на доступ до публічної інформації є важливим проявом дієвості громадянського суспільства. Доступ до публічної інформації сприяє розвитку демократії, підвищенню прозорості та підзвітності влади, а також активному залученню громадян до процесів управління державою. Успішна реалізація цього права вимагає існування не лише ефективного законодавчого механізму, але й активної участі громадян та громадських організацій у моніторингу та забезпеченні доступу до публічної інформації. Особливості реалізації права на доступ до публічної інформації охоплюють такі елементи: по-перше, «формальна знемотивованість» запиту на отримання інформації. Таку «формальну знемотивованість» потрібно розуміти як легальне приховування мотивів (причин), які підштовхують субʼєкта отримання публічної інформації до складання та подання запиту; по-друге, «особистістність» під час подання запиту на інформацію (відповідно до закону це може бути індивідуальне або колективне звернення). Тобто у випадку навіть «машинного» оформлення запиту на отримання публічної інформації вимогою є необхідний рівень ідентифікації запитувача; по-третє, це неухильне дотримання вимог законодавства про захист персональних даних. Закон України «Про захист персональних даних» установлює правила збирання, зберігання, використання та передавання персональних даних, а також установлює права субʼєктів персональних даних; по-четверте, це поступова та всеохоплювальна цифровізація, яка втілюється у використанні програмно-інформаційних комплексів, що мають можливість обробляти публічну інформацію з різних баз даних та інформаційних реєстрів. Важливим водночас є забезпечення режиму правопорядку та недопущення зловживання реалізацією права на доступ до публічної інформації.

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПРИНЦИПІВ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЛЮДИНИ У ПРОЦЕДУРИ ДОСУДОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ У АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

О. П. Рябченко — 2024-10-07

У статті розглянуто питання визначення принципів імплементації європейських стандартів прав людини у процедури досудового врегулювання адміністративно- правових спорів у адміністративному судочинстві.

Запропоновано розглядати принципи імплементації європейських стандартів прав людини у процедури досудового врегулювання адміністративно-правових спорів із врахуванням практики Європейського суду з прав людини. Виділено методологічну основу визначення таких принципів, яку становлять загальнотеоретичні підходи сутності категорій «міжнародні стандарти прав людини», «принципи права». Використання такого підходу обумовило врахування також принципів судового адміністративного процесу, серед яких виділено ті, зміст яких має відповідати сутності процедур досудового врегулювання спорів. Водночас встановлено, що принципи досудового врегулювання не повинні суперечити визначеним у КАСУ принципам адміністративного судочинства. Виділено дві групи принципів досудового врегулювання адміністративно- правових спорів: загальні (випливають із принципів адміністративного судочинства відповідно до ч. 3 ст. 2 КАСУ й ті, які відповідають європейським стандартам прав людини) та спеціальні (враховують засади впровадження таких стандартів). До загальних принципів віднесено: верховенство права, законність, рівність учасників процедури перед законом, конфіденційність. Спеціальними виділено такі принципи: доцільності та доречності, індивідуалізації, забезпечення балансу між конкуруючими інтересами приватного та публічного характеру, обґрунтованість застосування європейських стандартів прав людини, сумісності розширеного тлумачення.

ДЕРЖАВНА МІГРАЦІЙНА СЛУЖБА УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ НЕЛЕГАЛЬНІЙ (НЕЗАКОННІЙ) МІГРАЦІЇ

О. Г. Циганов — 2024-10-07

У статті зосереджується увага на дослідженні статусу Державної міграційної служби України як суб’єкта реалізації державної політики у сфері протидії нелегальній (незаконній) міграції в Україні. Якщо МВС України є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема у сфері міграції, то Державна міграційна служба України безпосередньо реалізує державну політику в цій сфері й відповідно координує діяльність інших державних органів України у цій сфері.

Аналіз охоплює весь спектр напрямів адміністративної діяльності Державної міграційної служби України щодо протидії нелегальній (незаконній) міграції, а саме: питання попередження зазначених деліктів, виявлення нелегальних мігрантів, їх затримання, облік, притягнення до адміністративної відповідальності, видворення за межі України, виявлення й усунення причин та умов, що сприяють нелегальній (незаконній) міграції.

Основним напрямом протидії нелегальній (незаконній) міграції органами й підрозділами зазначеної державної служби визначено запобігання потенційним адміністративним правопорушенням у міграційній сфері, що досягається через застосування заходів профілактики, попередження деліктів або припинення розпочатих правопорушень у міграційній сфері.

Звертається увага на те, що працівники Державної міграційної служби України, які є цивільними особами, не мають права застосовувати по відношенню до правопорушників дії або комплекс дій превентивного чи примусового характеру, що обмежують певні права і свободи людини та вчиняються для забезпечення виконання покладених на цю спеціалізовану службу завдань. Тим більше, до їх повноважень не віднесено здійснення оперативно-розшукової діяльності в міграційній сфері. Отже, для підвищення ефективності діяльності державних органів України щодо протидії нелегальній (незаконній) міграції постає нагальна необхідність в організації належної взаємодії Державної міграційної служби України з іншими суб’єктами протидії цьому негативному соціальному явищу.

ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО В АНГЛІЇ ТА УЕЛЬСІ

Ламонт Рут — 2024-10-07

Потреба в запровадженні дієвих законодавчих та інституційних механізмів

запобігання домашньому насильству в сучасних державах зумовлене кількома важливими причинами, які відображають як прагнення забезпечити основні права та свободи громадян, так і необхідність вирішення соціальних, економічних і правових проблем. Зазначене питання є дійсно важливим, оскільки має глибокий вплив на соціальну структуру суспільства, особливо на жінок і дітей. Створення дієвої системи запобігання домашньому насильству сприяє не тільки досягненню гендерної рівності та соціальної справедливості, а й допомагає запобігти негативним впливам на фізичне та психічне здоров’я жертв.

Що стосується Великої Британії, то розвиток законодавства й системи недопущення сімейного насильства пройшов кілька ключових етапів і являв собою поступовий перехід від ігнорування проблеми до визнання її суспільної значущості та необхідності комплексних заходів захисту жертв. У 1970-х роках почали з’являтися феміністичні рухи, які привернули увагу суспільства до цієї проблеми. У наступні роки було ухвалено ряд законів, які стосувалися домашнього насильства, зокрема Закон про сімейне право 1996 року, який визначив різні форми захисту жертв, включаючи ордери на проживання й ордери на заборону переслідування. Цей Закон дозволив жертвам самостійно звертатися до суду за захистом. Не менш важливим став і Закон про домашнє насильство 2021 року, що є одним з найбільш комплексних законів у цій сфері та охоплює визначення різних форм насильства (фізичне, сексуальне, економічне, емоційне). Також важливими кроками для забезпечення вирішення досліджуваних питань стало запровадження посади Комісара з питань домашнього насильства та Ратифікація Стамбульської конвенції.

Варто зауважити, що хоча за декілька десятиліть відбулися значні зрушення в досліджуваній сфері, сформувалася певна судова практика, але зазвичай залишається багато проблемних моментів, що обумовлені специфікою самої цієї сфери, на які звертаємо увагу в цій статті. Водночас сподіваємося, що вивчення цього досвіду може допомогти правознавцям і законодавцям з інших держав, зокрема України, запроваджувати й розвивати ті з інструментів, що виявили найбільшу ефективність: різні форми судових наказів, як-от ордери на проживання та ордери на заборону переслідування; повідомлення / ордер про захист від домашнього насильства; визначення дій поліції та інших правоохоронних органів у справі домашнього насильства, а також співпраця з громадськими організаціями. Отже, вивчення британського досвіду боротьби з домашнім насильством може бути важливим кроком для українських учених-правників, спрямованим на вдосконалення національного законодавства, впровадження ефективних правових механізмів захисту, а також формування більш безпечного та справедливого суспільства.

ПРАВНИЧА ОСВІТА Й ПРОФЕСІЯ В АНГЛІІЇ ТА УЕЛЬСІ

В. К. Антошкіна — 2024-10-07

Останні 30 років становлення незалежної Української держави ми перебуваємо в перманентних пошуках оптимальної моделі організації навчання правників та забезпечення їх чесної та неупередженої роботи на благо держави та громадян. Щоб вибудувати власну концепцію, яка дасть можливість досягти заявлених цілей, ми намагаємося надихнутися досвідом тих держав, які успішно впоралися з цим завданням. Беззаперечно, що одним із таких знаних авторитетів у освітній і правовій сферах є Сполучене Королівство. Враховуючи це, основним завданням стало дослідження й висвітлення таких питань: види професій, що існують у правовій сфері; умови доступу до юридичної практики; механізми відбору здобувачів для навчання в юридичних школах; підходи до формування практичних навичок у майбутніх професіоналів; субʼєкти, що мають найбільший вплив на вироблення політики в сфері підготовки юристів; вартість навчання в юридичних школах; основні виклики і тенденції розвитку правничої спеціальності в найближчому майбутньому.

За результатами проведеного дослідження авторами статті виокремлено ряд принципів та підходів, що відрізняють англійську систему підготовки юристів та організації професійної діяльності, які, на їх думку, мають бути враховані в нашій державі: постійний моніторинг і оприлюднення всіх даних, що стосуються юридичної освіти та юридичної діяльності у вигляді окремих статистичних даних, особливо з формуванням відповідних комплексних звітів; обʼєднання зусиль уряду, науковців- правників і представників професійних співтовариств для вироблення ефективного та збалансованого підходу розвитку й функціонування юридичної сфери; розділення теоретичного навчання та практичної підготовки майбутніх юристів; акцент на розвиток юридичних шкіл як потужних дослідницьких центрів, де працюють професіонали, які є шанованими експертами в своїй галузі та часто залучаються як державою, так і приватним сектором для консультацій і супроводження практичної діяльності; ретельний відбір здобувачів для навчання в університетах; підвищена увага до питань доброчесності як в академічній, так і професійній спільноті, де доведені випадки неналежної поведінки назавжди закривають можливість для особи працювати в юридичній сфері.

ГЕНДЕРНЕ НАСИЛЬСТВО В ШЛЮБІ Й ДЕКРЕТАЛЬНЕ ПРАВО У XII–XIII СТСТ.

В. В. Житнік — 2024-10-07

Стаття присвячена дослідженню гендерного насильства в шлюбі в середньовічних юридичних памʼятках і розгляду механізмів захисту від нього в церковному праві XII– XIII століть. Констатовано, що шлюб був основою середньовічної суспільної організації та базувався на традиції, закладеній нормами римського права й приписами Старого Заповіту. Зазначено, що 1) в багатьох питаннях подружнього життя жінка залишалася підвладною чоловікові, при тому що у виконанні подружнього обовʼязку чоловіки і жінки були абсолютно рівними; 2) упереджене ставлення до жінок та патріархальні законодавчі норми спричиняли значне обмеження прав жінки в суді. Підкреслено, що з цілого ряду сімейно-шлюбних проблем світське і канонічне право суперечили одне одному, наприклад, у визнанні злочинним залишання жінки, відсилання жінки без її вини. Зазначено, що юрисдикційна компетенція Церкви в шлюбних питаннях поступово розширювалася. Констатовано, що церковні трибунали здійснювали юрисдикцію, зокрема кримінальну, щодо сексуальної поведінки в шлюбі, а також усіх видів позашлюбної сексуальної поведінки. Блуд, перелюб, двоєженство, зґвалтування, кровозмішення, проституція та содомія підлягали церковним покаранням і належали до компетенції церковних судів. Можна вважати доведеним, що в статевих стосунках у середньовічному шлюбі (виконання «подружнього боргу») жінка (дружина) мала рівні права й обовʼязки зі своїм чоловіком. Зроблено висновок, що забезпечення захисту жінок від насильства в шлюбних і позашлюбних відносинах в Західній Європі у XII–XIII століттях повʼязане з розповсюдженням канонічного права.

ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ПРИЧИНИ СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ЦІННОСТІ ЖІНКИ В УКРАЇНІ У СЕРЕДНЬОВІЧНУ ДОБУ

С. В. Кудін — 2024-10-07

Виявлено, що в період середньовічної держави (для України – період Литовсько- Руської держави та Речі Посполитої) відбулася еволюція філософсько-правових концепцій соціальної цінності жінки, зокрема, існує поєднання антропоцентричного, гуманістичного та аксіологічного елементів у розумінні своєї мети та результатів своєї діяльності. Епоха Відродження повʼязана з поширенням гуманістичних ідей у філософській та культурній сферах, які стверджували право людини на щастя, самовираження, розвиток наук, вільних від релігійних обмежень, і в рамках яких сформувалась концепція людини як творця власної долі. Пояснюється, що геологічною основою поширення в Україні антропоцентричних поглядів у ренесансно-гуманістичній формі стала традиція, яка поступово склалася в Західній Європі й поширилася через Польщу. Водночас значний вплив мала філософсько-правова думка Київської Русі. Зокрема, ще з періоду Київської Русі філософсько-правова традиція приділяла увагу проблемам людини, її самопізнання, розуміння своєї сутності, мети життя, проблемам свободи вибору, індивідуального та особистого в людині. Доведено, що впродовж ХV – першої половини ХVII ст., порівняно з періодом Київської Русі, суттєво змінилася конкретно-історична ситуація, що вплинуло на інше розуміння соціальної цінності жінки: сформувалися феодальні відносини; різні утиски, наявність ворожого степу спричинили появу запорозького козацтва; держава була відносно централізованою впродовж усього періоду; поширювалися католицизм і полонізація. Виявлено, що одним із елементів історичної специфіки існування українського суспільства періоду середньовічної держави є постійне поширення на українських землях католицької, а після Берестейської унії 1596 року – греко-католицької релігії. Це був період постійної боротьби православної церкви за збереження своїх прав. Такий перебіг подій наклав відбиток і на появу досить важливого напряму діяльності, насамперед українських дворянок, які залишилися патріотками: захист православної церкви, її підтримка та опіка, матеріальна допомога, популяризація православної релігії та створення нових осередків православ’я, в яких, крім іншого, мали зберігатися й розвиватися українська мова та культура.

СПОРТИВНІ МАСОВІ ЗАХОДИ: ІСТОРІЯ, ФОРМИ ПРОВЕДЕННЯ, СУЧАСНИЙ СТАН ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА

Р. С. Свистович — 2024-10-07

У науковій статті встановлено, що спортивні масові заходи мають досить велику історію. Перші масові спортивні заходи зафіксовано ще у перших державах Сходу. Найбільшого розвитку масові спортивні заходи отримали в Давній Греції, а основними подіями того часу стали масові спортивні заходи, які отримали назву Олімпійські ігри. Є досить багато трактувань щодо організації та проведення спортивних масових заходів, проте на сьогодні виокремлено такі: досягнення певного комфорту та задоволення з боку як учасників, так і глядачів; пропаганда здорового способу життя; певне психологічне розвантаження для учасників і глядачів; заробляння грошей та використання тоталізатора, часткове використання учасників спортивних масових заходів у політичних цілях.

Аналіз, проведений у статті, показує, що найбільш масовими спортивними заходами є футбольні матчі, які загалом збирають понад 1 мільярд глядачів щороку в усьому світі. Водночас футбол – це чималі гроші, які використовують з метою популяризації футболу та заробітку для власників футбольних клубів. Крім того, досить часто практикується продаж гравців різним командам з метою заробітку. На сьогодні вже розвинулося й існує спортивне право, яке певною мірою впливає на формування не тільки суспільних відносин, але в окремих випадках і на політику та міжнародні відносини.

Окремі види масових спортивних заходів відрізняються тим, що до організації ігор та проведення турнірів причетні мафіозні структури. Існують також спортивні змагання, які мають за мету нанесення учасникам ушкоджень, а в окремих випадках і смерті.

В Україні спортивні масові заходи на сьогодні проводять досить рідко у звʼязку з війною, яку веде російська федерація, проте українські спортсмени беруть участь у різноманітних змаганнях.

Здійснено висновок, що спортивні масові заходи – це необхідна частина людської культури, яка розвивається і певною мірою здійснює вплив на суспільство.

ОСНОВНІ ЦІЛІ ПОКАРАННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ХVІ–ХVІІ СТСТ.

А. Є. Шевченко — 2024-10-07

Стаття аналізує зміст, основні характеристики та особливості мети покарання у кримінальному праві України XVI–XVII століть. Встановлено, що у XVI столітті цілями покарання були поповнення державної скарбниці, кара за злочин, спокута гріха, виправлення засудженого, відшкодування матеріальної шкоди потерпілому чи його близьким та запобігання та залякування. Доведено, що причинами, які вплинули на формування цих цілей, були фінансові потреби держави, усвідомлення необхідності відплати за скоєний злочин, вплив релігії та традиційних поглядів в українському суспільстві на обов’язкове відшкодування матеріальної шкоди, необхідність виховання засуджених, необхідність підтримання правопорядку в державі, соціальна нерівність та зміцнення шляхти в економічному та політичному плані, а також рецепція іноземного права. Встановлено, що у другій половині XVII століття цілі покарання залишилися такими ж, як і в попередній період, що свідчить про генетичну спорідненість українського кримінального права в досліджуваний період та стабільний розвиток правових основ, що склалися в українському суспільстві. Водночас відбулися деякі зміни: зросла роль звичаєвого права, не застосування в судовій практиці тих положень Литовського статуту 1588 року, які закріплювали феодальний принцип правового привілею, девальвація та мінімізація залякування як мети покарання. Це було наслідком зміни соціально-економічної та політичної ситуації в Україні після національно-визвольної війни та соціальної революції середини XVII століття (ліквідація кріпацтва, ліквідація великого землевласництва) та значного зменшення впливу іноземного права. На підставі цілей покарання, формалізованих у джерелах права XVI– XVII століть, можна визначити характер системи покарань певного періоду. У період видання I та II редакцій Литовського статуту система покарань базувалася на приватних покараннях, які задовольняли матеріальний інтерес потерпілого; система покарань, що склалася під час видання Литовського статуту 1588 року, базувалася на публічних покараннях з переважанням елементів залякування та ізоляції злочинців; у другій половині XVII століття система покарань мала змішаний характер.