ДЕЛЕГОВАНЕ ПРАВОСУДДЯ В ЦЕРКОВНОМУ СУДОЧИНСТВІ В СЕРЕДНІ ВІКИ

Анотація

Стаття присвячена дослідженню організації і функціонування делегованого правосуддя в системі церковного судочинства в Середні віки. Проаналізовано еволюцію папської юрисдикційної влади та її застосування через інститут делегованих суддів за збірниками середньовічних декреталій. Констатовано, що римське право надавало мало чітких вказівок щодо здійснення делегованої юрисдикції, тому під час ведення справ чимало проблем судової практики та суддівських повноважень вирішувалось завдяки новому декретальному праву. Зазначено, що декреталії стали важливою ланкою в ланцюзі папської юрисдикції як авторитетні консультації чи доручення з ведення справ, вони видавалися зазвичай на прохання позивача або його законного представника (проктора) і містили доручення одному або кільком місцевим суддям заслухати справу, яка була передана до апеляційної юрисдикції папи. З часів понтифікату Інокентія III (1198–1216) папська канцелярія запровадила практику офіційного читання таких листів-декреталій «in publica audientia» в курії, щоб у присутніх особисто чи через представника підсудних була можливість оскаржити заяву, справу або запропонованих суддів. Автор звертає увагу, що делеговані суддівські повноваження були відображенням верховенства папської юрисдикції; кожне доручення було індивідуальним та конкретним, після завершення справи повноваження суддів припинялися. Визначено основні елементи делегованої юрисдикції: 1) викликати позивачів і свідків; 2) досягати мирової угоди між сторонами; 3) виносити вирок і сприяти його виконанню. Зроблено висновок, що впродовж дванадцятого століття виникла загальноєвропейська система канонічного права, заснована на єдиному судовому процесі, двома інституційними складниками якого були папські декреталії і делеговані папським престолом судді.